Коли у серці живе віра... знаєш, що вона обов’язково принесе свої плоди, хоча на них доводиться чекати іноді й роками. Саме віра і надавала жителям КатериноПлатонівки, братам Горбаченкам – Леоніду та Анатолію – сил та мужності витримати всі ті випробування, які послало їм життя.
Першим потрапив в Афганістан старший брат Анатолій, якого призвали до лав Радянської армії у 1982 році. Служив у артилерійських військах, був командиром гармати. Брав участь у жорстоких боях з душманами. На очах у Анатолія снарядом розірвало на шматки дитинча. Як те забути? У кого шукати відповіді на запитання: «Чому повинні гинути діти?» Неодноразово, як кажуть, дивився смерті у вічі, але пощастило вижити. Напевне, підтримувала солдата віра в те, що він обов’язково повинен повернутися і пригорнути до свого серця вистраждану матусю.
Менший Леонід, як і старший Анатолій, після закінчення школи, до призову в армію у 1983 році працював у місцевому колгоспі імені Калініна. Тут трудилися і їхні батькиколгоспники – Леонід Васильович та Софія Михайлівна. До речі, мати була передовою дояркоюп’ятитисячницею, її було нагороджено орденами «Трудової слави» ІІІ та ІІ ступенів.
Леонід Горбаченко потрапив служити до мотопіхоти. Початок служби у Афганістані він ніколи не зможе забути. До сьогоднішнього дня ніби стоїть перед очима оте страхіття, коли йому, щойно прибулому сюди солдату, довелося перевозити тіла загиблих товаришів. Тут, у Афганістані, він ділив солдатський пайок разом із Борисом Юрашем із Макарового, який загинув на тій війні.
Одного разу, було це у травні 1985 року, коли Леонід супроводжував колону з продовольством, медикаментами і пальним, напали душмани, радянські воїни потрапили під жахливий обстріл. Зовсім поряд вибухнула душманська міна, осколками якої вбило водіямеханіка і поранило командира взводу, лейтенанта Ляпунова, сержанта Касимова і його, Леоніда Горбаченка. Потрапив на лікування до шпиталю в афганському місті ПуліХумрі і лише тоді його мати дізналася, де служить її менший син. Адже понад рік Леонід приховував від матері справжнє місце своєї строкової служби, оберігаючи таким чином її чутливе серце, яке мало не розривалося на шматки від переживань і розпачу, коли в Афганістані служив його старший брат Анатолій. Тут і отримав Леонід Горбаченко урядову нагороду за сумлінну службу і мужність – медаль «За відвагу».
Підлікувався – і знову в стрій. Незважаючи на тяжке поранення, яке призвело до інвалідності, брав участь у військовій операції на горі Зміїний Дуб. Там дуже багато полягло наших солдатів, а Леоніду Горбаченку вже вкотре пощастило вижити. Прослужив надстроково ще 4 місяці (не було заміни) і повернувся додому, до рідного села, у свій колгосп, де працював водієм на «камазі». До речі, двоюрідні брати – Михайло і Микола Демчуки, – теж воїниафганці: свого часу служили в тій далекій країні.
Сьогодні обидва брати Горбаченки активно працюють у районній спілці воїнівінтернаціоналістів на громадських засадах, беруть участь у патріотичному вихованні підростаючого покоління і просто радіють життю. І вдячні долі за те, що їхнім дітям не випало воювати, брати автомати в руки.
