Мені пощастило познайомитися із чудовою родиною, яка мешкає в селі Виноградівці Болградського району. На чолі великої родини найважливіша людина – МАМА. Анні Миколаївні Молла 92 роки. У неї чотири сини – Ілля, Іван, Йордан, Василь та п’ятеро доньок – Люба, Надя, Катя, Дуся, Анна. Усім їм батьки дали освіту, усьому навчили. Побудували три будинки, зіграли весілля. У Анни Миколаївни 18 онуків, 20 правнуків, підростають праправнуки.
Маленька, тендітна жінка з натрудженими руками і дуже добрими очима згадує своє життя:
– Я дуже добре жила, нікому не суперечила – ні свекрусі, ні батькам, ні чоловіку. Що вони говорили, те й робила. Доки не запитували, не відповідала.
Сьогодні це може здатися сучасним дружинам обурливим пережитком минулого. Але раніше було нормою. І в цьому – найвища мудрість справжньої Жінки.
Народилася Анна Миколаївна в родині вихідців з Болгарії, які осіли на бессарабських землях, обзаводилися господарством. Родина Арабаджи вважалася однією із найзаможніших в селі. У 1935 році 16річну красунюболгарку взяв за дружину хлопець із гагаузької половини Виноградівки. Дівчину одразу прийняли як рідну. 62 роки прожила Анна Миколаївна зі своїм чоловіком.
Із приходом радянської влади батьків Анни, як і родину її чоловіка, розкуркулили, забравши практично усе.
– Спокійно ми пережили той період, – згадує господиня. – З дитинства були привчені до роботи, тому були впевнені, що не пропадемо. Щоправда, був випадок, коли мені, «доньці багатія», відмовили в прийомі до колгоспу. Я поїхала до райкому партії. Почали розбиратися. «У чому ваше багатство?», – запитали партпрацівники, приїхавши до села. А у нас вдома – виводок малих дітей. «Ось – моє багатство», – показую.
Завдяки втручанню райкому, взяли Анну до колгоспу. Вона завжди була в передовиках, де б не працювала – у полі, у городі, на виноградниках, у дитячому садку. Її фотографія завжди висіла на Дошці пошани.
Доньки Анни Миколаївни згадують, як допомагали у той час батькам. Старші дивилися за молодшими, носили в поле дітей, щоб мама могла їх погодувати. Адже у ті часи у декретній відпустці жінка перебувала не 3 роки, а лише 3 місяці. А ще згадують, як за день роботи на виноградниках мама одержувала три морквини… Згадують, як батька разом із іншими селянами відправили на трудовий фронт до Караганди, і у важкі післявоєнні роки на плечі Анни Миколаївни лягли турботи не лише про своїх дітей та батьків чоловіка, але ще й про дітей сестри чоловіка. Були часи, коли за великим обіднім столом збиралося по 14 чоловік і більше…
А сьогодні в рідному домі, якому вже понад сто років, уся родина – понад сорок чоловік! – збирається у день народження улюбленої мами. Невістки, зяті, онуки, правнуки – усі живуть однієї родиною у злагоді та спокої. Тут звучить болгарська, гагаузька, українська та російська мови.
У цьому домі не забувають того, що часто повторювали батьки: «Там, де є мир та злагода, усе буде гаразд, а де немає миру, скільки б грошей не було, – усе за вітром піде». І ще одне непохитне правило численної родини: не лінуватися, ніколи нічого не брати чужого, не заробленого.
– Усе мої діти вміють. Вони великі розумниці, трудівники, – говорить із любов’ю Ганна Миколаївна. – І невістки, зяті в мене гарні. Усіх люблю.
Живе Анна Миколаївна з родиною молодшого сина Василя. Тут вона оточена турботою та увагою.
Прощаючись, Анна Миколаївна сказала:
– Живи, як бабуся – чесно. І тоді Бог дасть тобі щасливу долю.
