Відомий у недавньому минулому керівник міста й області Руслан Боделан відзначає в ці дні своє 70річчя. Пропонуємо вашій увазі бесіду з ним, що відбулася напередодні ювілею.
– Руслане Борисовичу! Ми раді бачити Вас у редакції нашої газети ще й тому, що Ви – її «хресний батько». Адже двадцять років тому Ви підписали розпорядження про створення двомовної газети Одеської обласної ради «Одеські вісті» – «Одесские известия».
– І аніскільки не шкодую про це. Газета відбулася, звелася на ноги, посіла своє гідне місце в розмаїтій палітрі друкованих і електронних ЗМІ регіону, взявши на себе роль видання місцевих органів влади – облдержадміністрації та облради. Я стежу за «ОВ – ОИ», читаю їх. Особливо цікаві мені рубрики «Від Дунаю до Бугу», «АПК: реалії, резерви, перспективи», «Сімейний адвокат», усе, що стосується впровадження в життя перспективного проекту «Народний бюджет». Радий, що газета має свій сайт в інтернеті українською та російською мовами, а віднедавна – і англійською. Що хотілося б побажати колективу? Побільше конструктивної гостроти в публікаціях. Не критики заради критики, а критики із пропозицією: як усунути той чи інший недолік. Ну, ви мене розумієте…
– У Вас за плечима – великий життєвий шлях: понад сорок років на керівних посадах, починаючи від сільської первинки, районного комсомолу – і до керування в масштабах області й такого великого міста, як Одеса. Скажіть, чи траплялася у Вас зневіра щодо когось із людей, із якими випало по багато років спілкуватися, працювати?
– Сказав би так: у людях зневірюватися взагаліто, мабуть, не слід. Бо, поперше, якщо ти добираєш, затверджуєш на ту чи іншу посаду, то ти теж несеш відповідальність. А подруге, – у кожної людини є своя планка. І, звичайно ж, далеко не всі керівники (зокрема і я) здатні розпізнавати все до дрібниць у кожній людині.
Тому на ваше запитання – чи зневірювався? – я відповідаю однозначно: ні, не зневірювався! Я розумів, що припустився помилки, якщо призначив керівника на ту чи іншу посаду, а він не виправдав надії й довіри. Було боляче: переживав за цю людину, співпереживав їй, коли доводилося міняти.
Але я вловлюю у вашому запитанні ще один зміст: натяк на зрадництво стосовно мене; чи була в цьому гірка зневіра або щось схоже? Ще раз кажу: не було! Було глибоке внутрішнє презирство до такої людини. Хоча за вдачею я такий, що пересердився – й годі. Радий, коли в місті, у магазині, просто на вулиці – де завгодно – підходять незнайомі люди, тиснуть руку, говорять теплі, хороші слова. Для мене це (кажу цілком щиро) – найбільша нагорода.
– Руслане Борисовичу, для кожного з нас найперші вчителі – батьки. Потім на життєвому шляху з'являються люди, від яких ми навчаємося: мудрості, секретів професії, керування… Кого Ви вважаєте своїми вчителями?
– Мені щастило на людей, які відіграли в моєму житті вельми велику роль і від яких я чимало чого навчився. Батьків ми тут згадували. Вони дали мені освіту, прищепили любов до праці, зокрема й до фізичної, такої потрібної на селі.
Ну а далі – це робота з людьми, зокрема й під началом непересічних особистостей, у яких було чого повчитися. Скажімо, у Кілійському районі, де свого часу мене обрали першим секретарем райкому комсомолу, був першим секретарем районного комітету партії Сергій Михайлович Демидов. Надзвичайний за своєю вдачею та за характером чоловік. Іноді запальний, надто вимогливий, але він чимало чого навчив із погляду того, що треба чинити в конкретних ситуаціях, як дивитися на реальне життя «без окулярів і шор». На обласному рівні назвав би Павла Пантелійовича Козиря – Героя Соціалістичної Праці, першого секретаря Одеського обкому Компартії України. Він дуже дбайливо й уважно ставився до проблем молоді. Часто брав мене в поїздки по області. У машині стільки було переговорено і про виробництво, і про організацію змістовного відпочинку сільської молоді, і багато про що інше, що це, звичайно ж, не забувається. Зі вдячністю згадую колишнього яскравого представника директорського корпусу Одеси Тринчука – людину дивовижного розуму, характеру, бажання та вміння втілювати в життя всі можливі прогресивні ідеї. Той же Борис Євгенович Патон, із яким я багато спілкувався, спілкуюся й посьогодні. Олексій Всеволодович Богатський – ректор Одеського університету, академік, блискучий організатор і навчального, і наукового процесу, людина, однаково шанована і в студентському, і в професорськовикладацькому, і в науковому середовищі. Наприклад, академік Валерій Запорожан ніколи не став би тим, хто він є сьогодні, якби не вплив Богатського на його характер, становлення як ученого та керівника.
– Є такий вислів: «Учителю, навчай учня, щоби потім було від кого навчатися!» Кого б Ви назвали зі своїх учнів?
– Я завжди дуже обережно до цього ставлюся. Адже відповідальність учителя дуже висока. І в прямому, і в переносному значенні слова. А тим більше, коли ти називаєш себе вчителем інших. Десятки, якщо не сотні людей працювали зі мною на різних посадах. Я не знаю, чи називає хтось із них мене своїм учителем. Та і я не називаю себе вчителем стосовно когось із них. Я намагався їм щось передати. Але, гадаю, на це запитання повніше відповіли б вони самі. Ну візьмімо, наприклад, Сергія Рафаїловича Гриневецького, який багато років пропрацював під моїм керівництвом. Я принаймні вважаю, що зумів йому щось передати. І пишаюся, що ця людина стала значущим і керівником, і політиком. Олександр Незвінський, Валерій Балух, Василь Калінчук… Десятки людей, із якими випало працювати. Мені дуже приємно сьогодні з ними зустрічатися. У мене, наприклад, і посьогодні щонайпрекрасніші відносини з Валентином Костянтиновичем Симоненком, із яким ми не один рік разом пропрацювали. Так, наші думки не завжди збігалися. Але це завжди закономірно в роботі. І завжди ми при цьому приходили до якогось єдиного знаменника.
– А от чи маєте сьогодні час зустрічатися зі своїми онуками, впливати деякою мірою на їх виховання, формування їхніх характерів?
– У мене дев'ять онуків і один правнук. Сьогодні часу для спілкування з ними стало справді більше. У мене. А у них його значно менше: вони ростуть, у них – свої інтереси, запити, турботи. Але принаймні раз на тиждень вони бувають у мене в гостях. І я з задоволенням проводжу з ними час. Запитаєте, яке моє виховне кредо? Любов до праці. І друге. Я ніколи не намагаюся з ними загравати, сюсюкати. Говоримо часто про життя, яке сьогодні далеко не завжди безхмарне та прекрасне. Скоріше навпаки – часто складне, гірке, несправедливе.
А назагал ми – єдина родина, онуки, діти. Розуміємо одне одного й допомагаємо одне одному.
– Що з того часу Ви б хотіли перенести в нинішнє складне, суперечливе наше буття?
– Я гадаю, що переносити просто механічно щось із одного часу в інший, мабуть, не потрібно. Та й недоцільно. Хоча є якісь речі, що залишаються незмінними. Наприклад, методи впливу на людей. Шкодую про те, що сьогодні не існує якоїсь стрункої системи виховання нашої молоді. Вона піддається прагненню мати якнайбільше грошей. Причому не за рахунок власної праці, а просто як щось дане. Як добути ці гроші – багато хто з молодих людей не завжди собі уявляє. Їхній принцип: усіма правдами й неправдами, аби тільки скоріше та більше. Немає от тієї переконаності в сенсі життя, у тому, що воно мусить бути не тільки твоїм, але й іще чиїмось певною мірою. Сьогодні молода людина прагматичніше дивиться на речі: треба розв’язувати власні проблеми, а там хоч трава не рости. Але загалом (я от дивлюся на своїх онуків, на онуків товаришів, друзів) і нинішнє покоління має свої плюси. Молодь значно грамотніша, предметніше розуміється на техніці, вміє працювати з нею. Тобто кожному поколінню властиве щось своє.
– Нещодавно у нас на зустрічі з колективом був голова облради Микола Володимирович Пундик. І на одне з запитань журналістів він теж досить відверто відповів, що в різних сферах нашого життя стало дуже багато аматорів. Не професіоналів, а аматорів, дилетантів. Чи не видасться Вам, що в той час менше було таких «фахівців» різного рівня?
– Лихо ж бо в чому? Багато що змінилося в суспільстві. Змінилося й саме суспільство. Я маю на увазі – економічний базис цього нового суспільства в новій державі. Але нічого не відбувається саме собою з погляду зміни людини. І чи встигаємо ми міняти людину, міняючи економічні підвалини суспільства? Звичайно ж, ні. Хоча є на це й певні об'єктивні причини. Скажімо, не було, та й на сьогоднішній день немає, стрункої системи добору та виховання кадрів. Вона мовби й існує, ну, скажімо, у вигляді наявності інституції вишколу фахівців управлінського персоналу різного рівня. Але ці фахівці, як правило, не затребувані. Вони, поперше, не вбачають собі застосування, а подруге, їх навчають далеко не так, як навчали нас. Ні, я не бурчу. Питання в принципових відмінностях. Тоді це була дуже строга багаторічна система. Ось перед вами людина сидить, яка не просто працювала там міським головою або першим секретарем обкому партії, а почала свою роботу із секретаря первинної комсомольської організації. Потім – промисловий комітет, райком комсомолу, ЦК комсомолу, другий секретар обкому комсомолу, перший секретар обкому комсомолу, секретар райкому партії… і так до першого керівника містамільйонника та найбільшої області України. Тобто пройшов усі щаблі. І, звичайно ж, це не просто їх проходження. Кожна посада дає тобі певний рівень знань, досвіду. І піднімаючись на сходинку вище, ти це використовуєш. Зараз у структурах влади окремі люди, скажімо так, випадкові. Я не хочу нікого з них образити. Вони можуть бути хорошими фахівцями своєї справи, але досвіду управлінського в них немає. А от прагматичні німці не залишили «за бортом» після возз'єднання жодного фахівцякерівника з колишньої НДР, у якого був досвід роботи понад 15 років. У нас же, – згадайте перші роки незалежності, – прийшов новий керівник, і всіх міняє. Підряд. Геть чисто. Особливо при Ющенкові міняли мало не найрядовішого працівника райдержадміністрації. А що, у сільському районі такі люди по вулиці юрбами ходять? У Німеччині ж людей міняли в рідкісних, виняткових випадках. Якщо людина справді, доказово, провинилася. Особливо стосовно держави, інтереси якої у них – над усе.
– Про Вас як про колишнього першого керівника, ну, візьмімо, міста, говорять багато й хорошого, і негативного…
– І це закономірно…
– Кажуть, наприклад, що Ви вміли цінувати кадри й довіряти їм. А інші називають Вас винуватцем розпаду ЖКГ, пов'язаного зі скороченням кількості адміністративних районів Одеси. І проте, коли Ви очолили Одеську міськраду, у її скарбниці було 150 мільйонів гривень. А коли йшли з неї – майже мільярд. Як Вам цього вдалося домогтися?
– Поділімо ваше запитання на складові. З погляду скорочення районів і реорганізації ЖКГ я розумів і тоді, і вважаю зараз, що це було правильно. Щоб не вдаватися в подробиці, скажу, що серйозного реформування потребувала вся система керування містом. Без цього не можна було думати про те, щоб рухатися далі. Рішення про реформування ЖКГ вимагало, насамперед, позбутися тих кадрів, які сиділи у цій сфері й робили все для того, щоб жодного реформування не було. А стан справ із обслуговуванням людей усе погіршувався… І я добре усвідомлював, що, вирішивши ліквідувати житловокомунальні управління, навряд чи знайду серед них своїх прихильників. Але якщо вони роками нічим не займалися, крім збирання грошей у населення!.. І їх були тисячі! Протягом дня всіх звільнили. Це потрібно було зробити. І я глибоко шкодую, що нова влада, прийшовши після мене, це все відновила.
Що стосується реорганізації районів. Ну от скажіть: які навіть сьогодні функції керування у районної адміністрації? Їх практично немає! Запитайте у простого громадянина: після скорочення районів йому стало складніше жити чи ні? Він вам скаже, скоріш за все, що не гірше й не краще. Але причина не в тому, що кількість районів скоротили, а в тому, що функціональні обов'язки, якість роботи цих органів, на жаль, не покращилася. Функціональних чітких обов'язків наше законодавство цим структурам практично не виписало. А це потрібно було зробити.
Щодо поповнення бюджету міста: тоді ми вперше у структурі заснували управління промисловості та транспорту. Як не дивно, його не було, і ніхто предметно цим у міськраді не займався. Але саме без працюючих промисловості й транспорту солідного міського бюджету не створити. Ми тоді дали поштовх розвиткові цілої низки підприємств. Ми нічого не купували для соціальних потреб. «Пресмаш» почав випускати, наприклад, вироби для міста й країни із пластмас. Скажімо, сидіння для стадіонів, почекалень вокзалів та інших публічних місць. Свої ніші на внутрішньому та зовнішньому ринках знову почали завойовувати «Одескабель», заводи поршневих кілець, «Стальканат», лакофарбовий, автоскладальний, «Будгідравліка» й ціла низка інших. А ми, міськрада, активно впливали на цей процес, допомагаючи їм і обстоюючи їхні інтереси на різних рівнях, включно з міжнародним.
Другий напрям – це розвиток малого та середнього бізнесу. У нас у кілька разів зросла кількість подібних підприємств. А це дало можливість у межах 30 відсотків від загальних надходжень до бюджету одержати саме від даної сфери. Задіяли підприємства тодішньої міської комунальної власності. Наприклад, Одеський аеропорт став тоді другим за відрахуваннями до міської скарбниці після морського торговельного порту. Ось такий підхід і дав нам змогу розв’язувати важливу проблему наповнення міського бюджету.
– Ви стверджували ще в радянські часи, що Одеса – це не курортне місто…
– І досі це кажу! Одеса не могла бути курортним містом. Вона була досить потужним центром оздоровлення людей на базі наявних різних санаторіїв, профілакторіїв, будинків і баз відпочинку. Курортне ж місто за своєю структурою відрізняється від інших міст. Ялта, наприклад, – це курортне місто. Адже там, як і в будьякому іншому подібному місті, усе без винятку підпорядковане відпочинкові й оздоровленню людини. Одеса ж створювалася й існувала як величезний промисловий і транспортний вузол. Так, використовувалися певні рекреаційні зони, які не становили головного змісту в існуванні міста. Згадайте, адже це було третє місто в Російській імперії за промисловотранспортним потенціалом. І ніколи навіть у проектах не закладалося, що воно може існувати за рахунок якихось двох десятків санаторіїв.
– Якою Вам вбачається Одеса в майбутньому, скажімо, через десять років. Точніше, якою б Ви її хотіли бачити в день Вашого 80річчя?
– Передусім я хотів би, щоб ані наші діти, ані онуки не боялися ходити по вулицях міста. Щоб у ньому було більше ладу. Щоб освіта й медицина були доступні всім. А головне – щоб будьяка людина, будьяка дитина відчувала впевненість у завтрашньому дні. Якщо цього немає – виникає багато лиха. Людина завжди мусить бути затребувана суспільством.
