Професія механізатора, традиційно вважається чоловічою. Та свого часу приклад першої жінкитрактористки Паші Ангеліної наслідували багато представниць прекрасної статі на просторах радянської країни. Не був винятком тут і Савранський район. Так, у другій половині минулого століття представниці цієї професії були майже у кожному колгоспі району. Одна з них – жителька Байбузівки Надія Іванівна Свідерська.
Не зовсім звичне, як для дівчини, бажання стати трактористкою у Надії з’явилося в шкільні роки. Уроки механізації вчителя Петра Даниловича Коростія в Концебівській середній школі, були цікавими і змістовними. Їх охоче відвідували і хлопці, і дівчата. Саме тоді Надійку просто полонила мрія приручити «залізного коня». Проте відразу втілити мрію у життя не судилося.
Свій трудовий шлях Надія розпочала куховаркою на тракторній бригаді у місцевому колгоспі імені Шевченка. З почуттям білої заздрості спостерігала дівчина, як чоловіки, пообідавши, сідали в кабіни тракторів і рушали в поле. Пізніше, коли вона вже працювала нормовичкою і сапала буряки, інші сільгоспкультури, серце не раз огортав щем, коли чула гул моторів, що долинав із сусідніх ланів. Тоді жінка на хвилинку припиняла роботу і, прикривши долонею очі від сонця, вдивлялася у далечінь, намагаючись побачити об’єкт своїх мрій.
Врешті Надія наважилася змінити свою долю і попросила керівництво господарства, щоб її направили на курси механізаторів, які тоді, наприкінці 70х, діяли в Концебі. Прохання задовольнили. Упродовж кількох місяців Надія Свідерська опановувала давно омріяний фах під наставництвом викладача курсів Анатолія Сливки. Виробничу практику проходила в рідному колгоспі, обслуговуючи на тракторі МТЗ5 тваринницьку ферму. І ось, 1979 року, в трудовій книжці Надії з’явився запис: посада – тракторист, і він не змінювався відтоді протягом майже двох десятиліть.
– На роботу я завжди йшла з великим задоволенням, – згадує Надія Іванівна. – Додому увечері поверталася змореною, але щасливою. Не передати словами, що відчуваєш, ведучи трактор неозорим полем. Звісно, виникали і труднощі в роботі, особливо, коли траплялися поламки. Тоді приходили на допомогу колеги, передусім мій чоловік Михайло, який теж працював механізатором. У той час поточні ремонти виконували удвох з напарником, – пригадує співрозмовниця.
Байбузівська послідовниця Паші Ангеліної трудилася майже нарівні з чоловіками. Виконувала усі види передпосівного обробітку ґрунту, сіяла зернові культури. Обслуговуючи тваринницьку ферму, підвозила корми, вивозила гній, доставляла з цукрового заводу маляс. Тривалий час трактором Т16 вивозила обіди на поля. І завжди справлялася з дорученими їй завданнями на відмінно, тому і була серед кращих працівників сільгосппідприємства. Неодноразово керівництво господарства нагороджувало Н. Свідерську грамотами, про неї писали обласна і районна газети.
Нині Надія Іванівна на пенсії, займається домашнім господарством. Обробляє город, тримає свиней, птицю, сама випікає хліб. І хоча після виходу на заслужений відпочинок минуло вже 14 років, але й досі, як тільки почує жінка шум тракторних двигунів, її душа хвилюється, і напливають спогади про літа, проведені у кабіні «залізного коня».
