(Закінчення. Початок на 1й стор.)
– А на Ваш вибір батьки вплинули?
– Ні, обирав винятково сам. У моїй родині був своєрідний культ харчовиків. Мій батько закінчив Одеський харчовий інститут, зараз національна академія харчових технологій, тому у тата й мами навіть не виникало сумнівів, що я маю йти батьківською стежиною. Але я вступив до педіну. Мама схвалила мій вибір одразу, а от батько ніколи мені не говорив, що він проти, але я просто знаю: він був дуже засмучений цим. А от хто відіграв важливу роль у виборі професії, то це мої бабусі.
Бабусь у мене аж п’ять, зі старовинного шляхетного роду Загорських, і всі дуже цікаві. Зазвичай вони спілкувалися російською мовою. Але коли їм треба було додати колориту в розмові, то переходили на українську, коли їм треба було поговорити, щоб їх мало хто розумів, переходили на польську, а от коли їм треба було, щоб їх взагалі ніхто не зрозумів, вільно переходили на французьку.
– Коли Ви працювали у школі, виникали конфлікти з учнями?
– Не можу згадати серйозних конфліктів, але вони, безумовно, були, бо метод викладання пряником потребує й батога. Будьяке заохочення передбачає й покарання, як і будьяке покарання – заохочення. Світ дуалістичний.
– Ваш батько був засмучений тим, що Ви не пішли його стежиною. А у мене навпаки. Вся родина складається з викладачів, і я хочу стати вчителем, але мама категорично проти. Вона говорить, що треба обирати професію, яка даватиме прибуток. А Ви як вважаєте?
– Я розумію Вашу маму. Я сам уже не тільки батько, але й дід, і в мене немає однозначної відповіді на Ваше запитання.
Мені дуже подобалося працювати у школі, вона мені досі іноді сниться, хоча вже 17 років, як я там не викладаю. Але коли склалася така ситуація: молода дружина, маленькі діти, а зарплата, щоб вам було зрозуміло, у перерахунку на долари – 14 доларів на місяць, плюс гуртки, класне керівництво, кабінет, олімпіади, Мала академія наук і таке інше... І звичайно, я не витримав такої напруги й пішов у бізнес. Тому я розумію Вашу маму. Але водночас, якщо у Вас лежить душа до гуманітарних наук, якщо Ви хочете бути викладачем або ж журналістом, отже, у Вас гуманітарний нахил розуму, і Вам варто здобути хорошу гуманітарну освіту. А далі – вже як вийде.
– У нас є такий предмет, як Одесознавство. Але чи є сенс виносити його окремо, за межі загальної історії?
– Я б назвав цей предмет «краєзнавством» і вважаю його дуже потрібним. Всетаки людина має бути патріотом свого краю, міста. Взагалі стою на тому, що у вивченні історії набагато більший акцент треба робити на історії місцевій. Якщо взяти як приклад Одеську область, то Ви уявляєте, що тут була територія Римської імперії?! А вивчати історію «взагалі», не прив’язуючи до конкретних місць і подій, як на мене, просто нецікаво.
– Як Ви ставитеся до постійного переписування історії?
– Я б сказав так: історію не можна переписати, бо це – об’єктивний процес. А те, про що Ви говорите, це, скоріш за все, переписування підручників історії та зміна оцінок тих чи інших подій. Це «хвороба зростання» будьякої молодої держави. Я нещодавно спілкувався із групою турецьких бізнесменів, і вони мені розповіли, що Туреччина у 1920ті роки переживала щось схоже: буцімто турки першими приручили коня, винайшли колесо, добули вогонь... Це шлях усвідомлення себе як нації, і всі народи це проходять. Насправді ж історія досить точна наука, а от тлумачення історії залежать від політичних прагнень і настроїв, від кон’юнктури, від того, як близько ми перебуваємо до етапу виборів тощо.
З іншого боку, у вас зараз є право вибору, чого в мій час не було.
От пам’ятаю, в 1986 році в «Історичному журналі» опублікували протоколи допитів декабристів. Так я просто плакав, коли з’ясувалося, що ці люди одне одного обмовляли, то була катастрофа моїх ідеалів. У школі ж бо нічого такого ми не вивчали… Зараз же, якщо ви умієте мислити, то є змога обрати для самих себе систему координат.
– Миколо Володимировичу, Ви – голова обласної ради. А як Ви нею керуєте?
– Насамперед, усі функції голови розписані в регламенті, який ухвалюється на першій сесії новообраної ради. Якщо говорити про глобальні речі, то це організація роботи апарату, депутатських комісій, контроль над виконанням ухвал. Найтяжче – індивідуальні контакти, від депутатів до простих мешканців. Ось наприкінці грудня в одній школі почали міняти опалення. Я приїхав, а мене зустріли 400 батьків. Можете собі уявити, що там було! Нелегко й із депутатами, адже, хоча кожен із них вважає себе (і є) значущою постаттю, тим не менше облрада – складний механізм, він залежить від колективної волі 132 чоловік. Є, крім того, громадські навантаження. Я член піклувальних рад бібліотеки імені Горького, двох театрів, перший заступник голови обласної організації Партії регіонів… Іноді працюю до першої вечора, як я це називаю. Звичайно, постійно хочеться десь податися порибалити, у відпустку, в кіно. Рідко вдається. Але в чому я собі не відмовляю, так це у відвідуванні театру.
– І які Ваші улюблені вистави?
– В усіх театрах є напрочуд гарні вистави. «У джазі тільки дівчата» в Музкомедії – дуже гідна вистава. Сподобалася «Турандот» в Оперному. У Російському театрі – «Вій», «Одеса при океані». «Бички в томаті» подивіться. Одне слово, є куди піти і що подивитися.
– А література?
– Багато є чудових книжок, до яких у різні періоди в житті повертаєшся. Для мене це, насамперед, «Мертві душі» Гоголя – джерело всієї російської сатиричної літератури. Люблю пригодницькі романи. Дюма – «Три мушкетери». В дитинстві у мене була величезна карта Франції, сам намалював – з Гасконню, ЛаРошеллю тощо. Будучи студентом, прочитав « МонтеКрісто» три рази. Неймовірно цікаво. Пам’ятаю, приходжу на іспит, мене товариш запитує: «Готовий?» А я кажу: «Цілу ніч «МонтеКрісто» читав».
Першу частину «Гаррі Поттера» читав. Дуже сподобалося в українському перекладі, більше, ніж у російському; відчуття чарівного світу передано точніше. Улюблений прозаїк із сучасної літератури – Василь Аксьонов. Прочитав у нього все. Читаю Акуніна. Свого часу справили велике враження Стругацькі – «Тяжко бути богом», я навіть на людей почав дивитися інакше. Коли читав «Майстра та Маргариту», то просто зазнав шоку. Я зараз не їжджу за кермом сам, тому 45 годин дороги від Одеси до Києва й назад присвячую читанню. Але не тільки художньої літератури. Читаю науковопопулярні книжки, особливо з історії нашого краю – про Буджак, Кілію, Вилкове, про Татарбунарське повстання.
До речі, а хто з вас читав Всеволода Нестайка? Всі? Чудово! А знаєте, я з ним знайомий. Живе він у Києві, в будинку Спілки письменників, який називають «Останній притулок», оскільки він увесь обліплений меморіальними дошками. 1978 року я вперше потрапив у цей будинок до Михайла Стельмаха і вдячний долі, що здобув можливість спілкуватися з такою людиною. Він розмовляв винятково українською мовою. У нього була дуже гарна українська мова. Був дуже багатою людиною, Героєм Соціалістичної Праці, проте дозволив собі поставити у своєму селі церкву. Його вмовляли побудувати замість церкви клуб, бібліотеку, але була збудована і церква. Ви не можете собі уявити, що це значило: щоб у Радянському Союзі на свої гроші чоловік зміг побудувати церкву. А Стельмах зміг. Усі його твори варто прочитати.
– А з одеської літератури що Вам найбільше подобається?
– Бабель, «Одеські оповідання». Михайло Михайлович Жванецький, наш класик. Але його треба вміти читати. І, звичайно, Катаєв, «Біліє парус одинокий»….
