Він, сивий як лунь, втягнувши голову в плечі, повільно спускався крутими сходами аптечного ґанку. Побачивши мене, сумно посміхнувся і запитав:
– Ти теж до грабіжників?
– А без них нам, старим, ніяк. Гривень сімсот доведеться залишити.
– Сімсот, кажеш? А в мене за місяць майже вся пенсія на ліки витрачається.
– Вам же, Олексію Георгійовичу, обіцяли тридцять відсотків скинути з набору ліків. Ви тоді так зраділи.
– Обіцяла обіцянкина від фармакології, та ще й прилюдно. Не скажу, що забула. Щоправда, сама не змогла привезти медикаменти за моїм списком, як обіцяла. Надіслала з водієм. Привіз він пакет і рахунок. Дивлюся на суму й брови поповзли на лоба. Я перед цим зателефонував до аптеки, і мені ввічлива працівниця не відмовила в люб’язності назвати вартість тих ліків, які я вніс до списку для фармацевта керівної ланки. Сума в чеку виявилася навіть вищою, ніж аптечна. Так от, любий, і скинули мені тридцять відсотків.
Я допоміг Олексію Георгійовичу (з етичних міркувань не буду називати його прізвище) здолати решту сходів, а він показав рукою на стіну протилежного від аптеки будинку і сказав:
– Точно хтось підмітив. Бачиш напис?
І я прочитав написане великими чорними літерами: «Ви й не помітили, як бізнес роз’їв ваші душі». Звичайно ж, той, хто писав ці слова, мав на увазі чорний бізнес, до якого сьогодні має стосунок і фармацевтичний з його ціновим свавіллям. Неподалік від будинку, у якому живу, розташувалися чотири аптеки, і в кожній свої ціни на ті самі ліки. Різниця не в копійках, а доходить до тридцяти гривень.
Про цю зустріч того ж дня розповів Віталію Степановичу Снятовському. Він важко зітхнув і промовив: «О часи! О звичаї!» А потім розповів ось таку історію.
Було це якихось десять років тому в Балті, у військовому шпиталі, яким керував підполковник Дмитро Никифорович Яремчук. Туди у службових справах і прибув Снятовський, на той час генералмайор. Усі лікарі зібралися в просторому кабінеті начальника шпиталю. Треба було остаточно визначити діагноз хворому, який надійшов у вкрай тяжкому стані, – Сергію Артемовичу Сливці, цивільній особі. Думки були різними. Найпереконливіше обґрунтувала свій висновок майор медичної служби Алла Сергіївна Михайлова. Усі погодилися з її висновком: «Кліщовий енцефаліт». Необхідного препарату в Балті не виявилося. Не знайшли його і в Одесі. Віталій Степанович зателефонував до Києва головному військовому інспекторові при Президентові України генераллейтенантові Миколі Олександровичу Нестеруку, який одразу ж долучився до пошуку. З кабінету ніхто не пішов – чекали на результат. Він виявився тривожним: останній випадок подібної хвороби в Україні був зафіксований чотири роки тому. І тоді потрібну вакцину роздобули завдяки медуправлінню Чорноморського військового флоту Росії. Що робити? У хворого стан погіршується… Пробився Віталій Степанович через військовий зв’язок до приймальні начальника Центрального військовомедичного управління Росії І.М. Чижа. Він перебував у закордонному відрядженні. Не виявилося на місці і його першого заступника генераллейтенанта А.Н. Погодіна. Зрештою, заступник головкома ракетних військ стратегічного призначення Збройних Сил Росії генералполковник В.М. Колєсніков та його дружина, долаючи всілякі бар’єри, допомогли знайти дефіцитну та дорогу вакцину. Найближчим авіарейсом її відправили до Одеси. Але на митниці чомусь вилучили ампули для перевірки. Тоді москвичі знову передали ліки вже іншим способом. Його в Одесі вручили М.М. Лісогорову, а він одразу ж направив ампули до Котовська поїздом, де їх прийняв Снятовський. Через шість годин від початку першого дзвінка до Одеси, а потім до Києва та Москви, хворому ввели першу дозу вакцини. Усі мовчки стояли у тиші, що подавала надію на поліпшення. І раптом усі почули в коридорі швидкий стукіт каблуків, а потім пісню: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз». Співала майор Михайлова. Увійшовши до кабінету, вона, світячись радістю, оголосила: «Криза минула!» Почути такий вердикт для рідних хворого, які могли сподіватися лише на диво, було справжнім щастям.
Епізод, що мимоволі згадався з Олексієм Георгійовичем, породив запитання: а чи можливе подібне сьогодні? Відповідь виникла мимоволі: навряд чи! Нині популярні інші цінності. Безкорисливість та співчуття покладені на полицю забуття. Нещодавно я неподалік від міста з пораненою рукою намагався зупинити машину, щоб підвезли до лікарні, звичайно, за плату. Ніхто не зупинився, хоча помітні були закривавлені бинти. Коли доїхав до шпиталю, незадоволені моєю появою у вихідний день чергові почали вимагати додаткові документи, читати нотацію… А якби так зробили лікарі, які вирішували долю Сливки? Страшно навіть подумати про це. О часи! О звичаї!
