Він штурмував Рейхстаг
Ветеран Великої Вітчизняної війни Іван Теофілович Клишавий відсвяткував свій 90й день народження. Доля судила йому пройти воєнними дорогами протягом усіх чотирьох років лихоліття. Спочатку був артилеристом, потім зв’язківцем, визволяв Польщу та брав Берлін. Всього довелося побачити: і загибель друзів, і очі ворогів, відчути гіркоту відступу та поразок і нестримну радість наступу та Перемоги. Не оминула солдата й ворожа куля – тричі був поранений, та по одужанні повертався на передову. Але найяскравішим спогадом солдата став штурм Рейхстагу! Саме так, Іван Теофілович навесні 1945 року воював у 92й Проскурівській, Київській, Житомирській Червонопрапорній орденів Суворова і Кутузова, ордена Леніна важкій гаубичній бригаді військ 1го Українського фронту маршала Конєва і брав безпосередню участь у взятті Рейхстагу. Як згадує ветеран, тоді ні в кого і думки не виникало, щоб відсидітися і не йти на штурм. Хоча всі розуміли, що війні нарешті вже кінець, і так хотілося залишитися живим, повернутися додому, до рідних… Але відданість присязі та солдатському обов’язку, глибока віра у своє праве діло переважували решту почуттів.
Попри такий поважний вік, Іван Теофілович до дрібниць пам’ятає ті роки, імена своїх бойових побратимів. Після війни все життя працював у колгоспах: спочатку на своїй батьківщині у Вінницькій області, потім із родиною перебрався на Одещину, а згодом переїхав до Фрунзівського району у с. Володимирівку (було у нас колись таке село). Довелося Івану Теофіловичу пережити гірку втрату коханої дружини, смерть обох своїх дітей: доньки та сина. Але на схилі років не залишився ветеран самотнім, живе в синовій родині, і невістка Євгенія разом зі своїми дітьми та внуками доглядають дідуся. Любить він і гостей. Коли ми разом із заступником голови райдержадміністрації Сергієм Мартинюком та Ленінським сільським головою Марією Кущенко завітали, аби привітати ювіляра, Іван Клишавий із великим задоволенням та радістю розповідав нам про своє життя та обпалену війною молодість. Серед його нагород – медалі «За перемогу над Німеччиною», «За визволення Праги», «За взяття Берліна» та багато інших.
Його ратний подвиг – взірець вірного служіння Батьківщині.
Вікторія МАЙНИЧ,Фрунзівський район
Не старіє душею ветеран
Микола Якович Сидоренко нагороджений орденом «За мужність» 3го ступеня та 12ма медалями, включаючи «За бойові заслуги» і «60 років перемоги у Великій вітчизняній війні». І не одержав ще орден Вітчизняної війни II ступеня та ще кілька медалей. Але він не з тих, хто нарікає на мінливість долі.
Він завжди привітний, чуйний, любить поговорити. Цікавиться поезією, військовою історією, історичними особистостями. Душа відкрита, допитлива. І завжди доброзичливий до всіх людей.
Доля Миколу Яковича не балувала. Виріс без батьків, у дитячому будинку. І тільки перейшов з отроцтва у юність – прийшла велика біда – війна!
У День захисника Вітчизни – 23 лютого – йому виповнилося 84. Але це за документами. А фактично 83. Чому так сталося? Не зміг щирий хлопець, вихований на ідеалах колективізму і любові до Батьківщини, відсиджуватися у тилу і чекати, коли його призвуть в армійські лави.
– У серпні 1943 року я почув по радіо оголошення про прийом до школи юнг ВМФ. Наступного дня подав заяву до Ісакогорського РВК Архангельської області про вступ на навчання. Спрацювала юнацька кмітливість: сказав, що свідоцтво про народження загубив, а мені виповнилося 15, – згадує ветеран.
Його записали до школи, розташованої на Соловецьких островах. 13 грудня він прийняв Військову присягу і одержав бойовий карабін.
У 1944 році був направлений для проходження подальшої військової служби на Чорноморський флот. Одержав призначення на гвардійський ескадрений міноносець «Сообразительный»… Після курсів штурманських електриків 5 з половиною років служив на тральщику ТЩ188, який брав участь у післявоєнному розмінуванні вод Чорного моря від Батумі і Поті до Бургаса. Після присвоєння офіцерського звання служив на маневреній базі 3224 41ї Севастопольської дивізії торпедних катерів ЧФ. Служба тут тривала до середини 1951 року.
– Найбільш пам’ятний день у моїй службі на флоті, та й усього життя, – це п’ятниця 16 липня 1948 року. Наш дивізіон уже кілька днів тралив біля Тендрівської коси. Я стояв на вахті біля штурвала. Мене прийшов змінити старшина II статті Костя Горєлов. І тільки ми доповіли на ходовий місток про зміну, як пролунав оглушливий вибух. Усе летить вгору і з гуркотом падає. Уже пізніше ми з’ясували, що матрос Микола Кравченко (стояв за метр від нас) відлетів до штурманського стола, Костя ліворуч – до дверей, я праворуч – до батареї опалення. Кришка палубного люка вдарила в стелю.
Я падаю, а у свідомості проноситься: «Невже каюк? Війна ж скінчилася. Я жити хочу!» Опам’ятався, порухав руками і ногами – усе ціле і діє. Я живий!.. Корабель зупинився і ліг у дрейф… Цей випадок змусив замислитися про сенс життя. Я ж нічого ще не здійснив, не встиг закохатися, дуже мало що побачив і ще менше пізнав. Як жити? До чого прагнути?.. Вирішив на стоянках навчатися у вечірній школі (мав усього 6 класів) і потім стати морським офіцером.
Він став капітаном III рангу, а у 1960 році (32річним) він був демобілізований за станом здоров’я, оскільки став інвалідом II групи із записом «Непрацездатний». Після перенесеного грипу раптом відмовили… ноги. Услід за севастопольським госпіталем у Ленінградській військовомедичній академії визначили: це ускладнення – наслідок вибуху 12річної давнини!.. Долаючи багато труднощів, він став викладачем кафедри філософії Одеського сільгоспінституту. Там пропрацював 17 років, дивуючи і колег, і студентів глибокими знаннями, любов’ю до життя, невтомною працею.
У своїй автобіографії Микола Якович писав: «Працюючи у вузах, я брав участь у наукових конференціях, вступив до товариства «Знання», у 1982 році був прийнятий до «Філософського товариства СРСР». Як лектор багаторазово виступав перед населенням Одеси та області».
Не можна не сказати і про родину Миколи Яковича. Переживши разом з чоловіком багато труднощів, дружина Римма Олександрівна «ніколи не нарікала на долю і завжди допомагала мені. Була активною громадською діячкою. Вона не раз обиралася депутатом райради та міськради. Разом виховали сина Олександра, який закінчив вищу морехідку (зараз це академія), став капітаном далекого плавання. Онук Андрій закінчив морський коледж і вже об’їздив півсвіту. Морська династія!»
У березні 2006го медична комісія встановила у капітана III рангу у відставці контузію і визначила інвалідність I групи. Зараз ноги не дозволяють йому виходити на вулицю. Добре що, син і онук не забувають про нього піклуватися. На дачі на нього чекає 200томне видання «Всесвітньої літератури», а на тумбочці біля ліжка лежить том «Російська поезія ХIХ століття». Вірші О. Блока він з великим піднесенням читає напам’ять:
О, я хочу безумно жить:
Все сущее – увековечить,
Безличное – вочеловечить.
Несбывшееся – воплотить!..
Емілія НАЗАРЕНКО
Молодший сержант Керімов відновлював зв’язок під обстрілом ворога…
У травні минулого року на березі Дунаю, біля села Новосільського Ренійського району, де річка підмила берег, розкрилася невідома могила з останками чоловіка. У похованні були знайдені медаль «За бойові заслуги», металеві ґудзики та багнет.
Районна комісія за Книгою Скорботи України негайно розпочала з’ясування імені загиблого, звернувшись по допомогу до одеського дослідника, заступника голови військовоісторичного центру «Пам’ять і слава» Леоніда Суховія.
Через рік прийшла відповідь із Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації, у якій мовилося, що медаль «За бойові заслуги» №230810 було вручено 24 квітня 1943 року молодшому сержантові Керімову Ситмурату, який був нагороджений наказом Сухумської дивізії ВВ НКВС №03н від 10 квітня 1943 року. У документах сказано, що мол. сержант Керімов, який командував підрозділом зв’язківців, у боях під селом Свистельниковим 110 квітня 1943 року вміло організовував роботу центру телефонного зв’язку й неодноразово усував пошкодження на лінії під обстрілом супротивника.
За яких обставин молодший сержант Керімов загинув і похований на березі Дунаю – про це краєзнавцям іще належить довідатися. А поки що архів надав тільки домашню адресу сержанта на момент нагородження. Старший бібліограф Ренійської бібліотеки Ганна Тарасенко визначила цей населений пункт за сучасним адміністративнотериторіальним поділом, і почався пошук родичів…
Нещодавно Міжвідомча комісія у справах увічнення жертв воєн і політичних репресій Автономної Республіки Крим звернулася до Ренійської райдержадміністрації з проханням про перепоховання Керімова СитМурата (СейтМурата) за місцем народження – у Совєтському районі.
20 червня до Рені прибула делегація із Криму – начальник відділу з міжнаціональних відносин і міграції Совєтської райдержадміністрації АРК Зеккі Сейфулаєвич Абібуллаєв, голова регіонального меджлісу Совєтського району Абмежит Мамбетович Сулейманов, в.о. військкома НижньогородськоСовєтського об’єднаного військкомату Вадим Дмитрович Шумилін та інші. Біля меморіального комплексу «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» у Ренійському міському парку Перемоги відбувся жалобний мітинг, присвячений пам’яті загиблих у Великій Вітчизняній війні.
Труну з останками молодшого сержанта Керімова з військовими почестями передано Кримській делегації.
За словами Зеккі Абібуллаєва, вдалося знайти двоюрідну сестру загиблого бійця, яка нині мешкає в Сімферополі. Вона розповіла, що її брат був дев’ятою дитиною в родині й рано залишився сиротою.
З. Абібуллаєв висловив вдячність жителям Ренійського району й райдержадміністрації в особі заступника голови Івана Стадникова за проведену пошукову роботу.
Прах кримського татарина, мужнього захисника Вітчизни буде з усіма почестями похований на його батьківщині – в селі Некрасівка. В цій церемонії, яка відбудеться 22 червня, в День пам’яті та скорботи, візьме участь керівництво Автономної Республіки Крим.
Михайло САЛАБАШ,заввідділу охорони об’єктів культурної спадщини Ренійського районного музею
