У механічному цеху розмірено гудуть верстати, у ковальському – бухають у ковадло молоти, у термічному – дихають жаром електропечі, а в складальному завершується монтаж холодновисадочного автомата нового покоління. Це не вигадка, це – жива картинка, списана з натури на території Публічного акціонерного товариства «Одеський завод з випуску ковальськопресових автоматів», якому цього року виповнюється 155 років…
Ми йдемо виробничими ділянками з керівником підприємства Володимиром Москальцем.І він не без гордості показує багатопрофільне господарство, знайомить із провідними спеціалістами. Понад чверть століття він очолює завод. Причому його прихід на посаду директора, а потім голови правління АТ збігся з переломним етапом новітньої історії, що супроводжувався знаменитою перебудовою, розпадом СРСР, ейфорією здобуття Україною незалежності і становленням її як самостійної держави. І в ці непрості часи завод імпортував свою продукцію до 56 країн світу, зокрема до Італії, Греції, Ірану, Польщі, Туреччини.
Але настала світова фінансовоекономічна криза, яка не оминула й незалежної України.
– Як вдається утримати підприємство на плаву в цій критичній ситуації? –запитую у Володимира Костянтиновича.
– Ми виходили з того, що понад п’ятдесят відсотків акцій підприємства належать трудовому колективу, – відповідає Володимир Москалець. – Тому першорядним завданням для нас стало збереження заводу. А домогтися цього можна було тільки за умови продовження виробничої діяльності, незважаючи на світову кризу і неадекватну політику уряду стосовно вітчизняного виробника. І плоди такої політики ми відчуваємо досі. Досить сказати, що десятки заводів, на яких працювали тисячі висококваліфікованих фахівців, наказали довго жити...
– Ваше підприємство було монополістом в Україні та країнах СНД з виробництва холодновисадочних автоматів для виробництва метизів стрижневого типу. Що змінилося за останні роки?
– Не розкрию великої таємниці, якщо скажу, що випуск основної продукції нам довелося значно скоротити. Замість двадцяти, сьогодні завод випускає 46 верстатів за квартал. І то тільки на замовлення підприємств Російської Федерації та Білорусі, зрідка – України.
– Які були зроблені конкретні кроки, щоб одне з найстаріших підприємств не спіткала доля решти одеських заводів і фабрик?
– Утримуючи завод на плаву, ми усвідомлювали, що він потрібен не лише нам, тим, хто працює на ньому, але й нашому місту, – говорить далі Володимир Москалець. – І спробували перетворити його на базове підприємство, яке могло б підтримувати життєдіяльність міських служб, зокрема комунальних, а також малих і середніх підприємств. Тому почали займатися металообробкою, виготовленням різноманітних деталей для найскладніших машин, зокрема для портальних кранів, землечерпалок, ліфтів, налагодили виготовлення металоконструкцій будьякої складності. Опанували також виробництво бетономішалок і навіть металопластикових вікон і дверей. Усього не перелічиш…
– Це якоюсь мірою поліпшило економічне та фінансове становище підприємства загалом чи тільки дало можливість зберегти завод як виробничу одиницю?
– Скоріш друге, ніж перше, – говорить Володимир Костянтинович. – Дрібні епізодичні замовлення спричиняють великі накладні витрати. Тому довелося піти на такі непопулярні заходи, як скорочення персоналу, зниження рівня заробітної плати, насамперед для інженернотехнічних працівників. Щоправда, ми не продали жодної одиниці технологічного обладнання. Без цього ми б просто не змогли виконувати великі замовлення, що надходять, насамперед, з Росії…
– Ви дивитеся у майбутнє з оптимізмом чи з певним побоюванням за долю підприємства?
– Скажу відверто. Зараз налагодилися ділові, партнерські відносини з контролюючими і фіскальними органами, що сприяє нормальній роботі заводу. Водночас мене турбує висока вартість енергоносіїв, зокрема електроенергії, інших ресурсів і послуг, які надають природні монополії. Якщо зростання цін на них не зупинити, боюся, що зупиниться не тільки наш завод, але й інші українські підприємства, насамперед, машинобудівної галузі…
