Без перебільшення, Кілійський район – один з найсвоєрідніших в Одеській області. З півдня омивається річкою Дунай, зі сходу Чорним морем і озером Сасик, із заходу – частково озером Китай. 50 відсотків території становлять водноболотні угіддя.
В роки радянської влади споруджувалися школи, дитячі садки, сільські лікарські амбулаторії, ферми, будинки культури і дороги. Вперше в Радянському Союзі саме в нашому районі було опановане і успішно розвивалося ліхтеровозобудування, розвивався судноремонт на двох судноремонтних заводах.
У зоні невпевненого землеробства трудівники полів домагалися рекордних врожаїв зернових культур, а кукурудзи збирали по 100 центнерів з гектара.
Район не був дотаційним, надходжень до бюджету вистачало, щоб забезпечувати і розбудовувати соціальну сферу.
За роки незалежної України наш район розвивається повільнішими темпами. Важко вирішувати вкрай важливі для району питання, такі, як водопостачання та газифікація. У 2008 році був споруджений Кілійський груповий водопровід. Після введення його в експлуатацію воду одержали тільки 4 села, ще 9 сіл поки що користуються привізною водою. Багато проблем з розвитком водопостачання у містах Кілія та Вилкове.
Понад 20 років держава не виділяє кошти на спорудження газоводу Каланчак – Суворове – Кілія.
Три ключові завдання, над якими сьогодні працює керівництво району: вода, газ і відновлення доріг. Зможемо розв’язати ці завдання – припиниться відтік людей, і переважно молоді, з наших сіл, і знову життя у них заб’є ключем.
Окремо хочу зупинитися на проблемах сільського господарства. Раніше на зрошуванні ми одержували по 60 – 80 центнерів зерна з гектара, а в нинішньому, несприятливому за погодними умовами році, не маючи зрошування, ми одержуємо трохи більше 20ти центнерів зерна з гектара. Якщо держава не приділятиме належної уваги сільськогосподарському виробництву, виділяти кошти на зрошування і дотації на розвиток тваринництва, то ми не зуміємо досягнути того рівня в сільському господарстві, який був у нас у 80 – 90ті роки минулого століття.
Потрібно реально дивитися на речі: розвиненого тваринництва на півдні України, та, мабуть, і загалом у країні, немає. Що таке 600 – 700 корів на район, коли раніше у господарствах району вирощувалося 16 тис. корів, 70 тис. голів великої рогатої худоби, 65 тис. свиней? Але для такого поголів’я була і відповідна кормова база, дотримувалися сівозміни, вирощувалися багаторічні трави. Процес був керованим. А сьогодні що на полях росте? Переважно – пшениця, ячмінь, жито, соняшник, ріпак і трохи гороху. З таким набором зернових тваринництво розбудовувати не будеш. Не виправдали себе і дрібні фермерські господарства. Майбутнє за великими господарствами, у розпорядженні яких має бути не менше 1000 гектарів землі. Але їм потрібна допомога держави.
З болем згадується те, що було. Але це наша історія, і не брати корисні уроки з того, що було, не брати на озброєння досвід минулих років – це просто злочин.
Нехай вибачать мені читачі за те, що мій виступ побудований на проблемних питаннях, а не на рапортах про досягнення, як заведено говорити, коли відзначаються ювілеї. Але я пишу сьогодні про те, за що болить душа не тільки в мене, як у керівника району, але й у моїх земляків, з якими я більше сорока років роблю все можливе для поліпшення якості життя наших людей.
