«Роками у Габрово немає міського туалету. Точніше, є, але він зачинений. Городяни змушені або бігти додому, або платити по 50 стотинок у найближчому кафе за можливість скористатися туалетною кімнатою. Як відомо, ми, габровці, дуже хазяйновиті, але заощаджувати на туалетах всетаки не слід». Цей лист Павлини Тотевої я прочитала у болгарському національному щотижневику «Труд» (відзначимо, не у міському чи регіональному віснику, а у республіканському). «Габрово без туалета» – так називався матеріал у рубриці «З редакційної пошти».
Згадуючи свою недавню поїздку до цього міста, не можу сказати, що зіткнулася з подібними труднощами. Хоча габровцям, звичайно, видніше. Зате проблема забезпечення елементарних санітарних умов досить гостро постала саме до того, як наша група дісталася до Габрово. По дорозі.
Подивіться праворуч,
подивіться ліворуч…
Ні краще не дивіться
За вікнами нашого автобуса показується Болград. Про величезний смітник «ОВ» уже писали в номері від 26.07.2012.
Проїжджаємо повз автостанцію. Згадую, як недавно була у Болграді у справах. Відвідала і місцевий туалет.
– Дівчино, оплата тут! – Це, мабуть, касирка. Зручно розташувавшись з друзями за одним зі столиків місцевої наливайки, вона посмоктувала пиво і заодно поповнювала касу. – Одна гривня – і заходьте. До речі, друга кабінка не закривається, а крайню потрібно добре прихлопнути.
Касирка поскромничала: в туалеті тільки одна кабінка і закривалася. Води ні у зливному бачку, ні в крані не було. Мила поруч з раковиною – теж. Сушарка для рук не працювала. За що ж гривню взяли?!
Але повернімося до нашого автобуса, який їде до Габрово. Водій повідомляє, що зупинку зробимо в Ізмаїлі. Прибуваємо. Помилувавшись гарним будинком вокзалу, вирушаємо на пошуки клозету. Знайшли. Усе те саме: різкий неприємний запах, бруд і сміття – плюс відсутність освітлення. Відзначимо, товариші, це була середа, а не вихідний день, коли зазвичай не прибирають.
Наступна зупинка – українська митниця (перехід Болград – Вулканешти). Туалет запам'ятався всім! Дерев'яний короб на дві кабіни, за ним кукурудзяне поле. У стінці кілька дощок виламані. От і виходить туалет… з видом на поле. І з поля, до речі, теж.
Поверталися до Одеси ми через ті ж пропускні пункти. На нашу митницю прибули пізнього вечора. Пасажири автобуса з Донецька, бачачи, що рушаємо до туалету з «панорамною стіною», попередили: «Туди краще не ходити». І виявилися праві. До будки було не підступитися. Світла немає (запросто можна «вляпатися»), сміття, а запах…
– Ось воно, лице держави, – тихо обурюється один з пасажирів сусіднього автобуса. – Соромно за країну. Мито звикли до такого бардаку. Але іноземці тут же перетинають наш кордон. Що про країну подумають? Потім нарікаємо, що в України імідж поганий…
Подумки погоджуюся з чоловіком. Соромно!
Кому квіти?
А в Румунії, яку ми звично вважаємо у всьому відсталою, з цим набагато краще. Буду об'єктивною: і там не без недоліків. Ось туалет на трасі. Безкоштовний! Щоправда, не було світла. Але з водою і кабінками – повний порядок.
Уважніше розглянути його вдалося по дорозі назад. Величезне приміщення, вимощене плиткою (старою, але чистою), з різними входами для чоловіків і жінок (уже починаєш цінувати й це!). Кілька кабінок, мило біля чистих рукомийників, дзеркала. І, ви не повірите, квіти!!! В імпровізованих вазочках з пластикових пляшок стояли живі польові квіти.
Отже, румуни, на відміну від нас до бардаку не звикли?
Туалет татарбунарський,
а ціни одеські!
Після болградської митниці ми зупинилися у Татарбунарах. Учасники групи майже захоплювалися місцевим туалетом: і вода є, і кабінки закриваються, і папір, і мило, і сушарка. Ліпота! Щоправда, пристойна черга. І дві гривні. Зовсім як на автостанції «Привоз».
Я серйозно побоювалася, як би ми не зупинилися ще й у Сараті. Там туалет важко назвати туалетом. Кам'яна коробка перетворилася на помийницю, до якої і підходити знудить.
До чого я, власне, веду.
Як сталося, що в деяких райцентрах немає нормальних громадських вбиралень?
Скільки потім не розповідай туристам та інвесторам, який гарний і перспективний наш край – не переконаєш! Щоб побачити справжній стан речей, далеко ходити не потрібно… До першого туалету, вже вибачайте.
А ми прагнемо до Євросоюзу…
Можливо, спочатку потрібно впоратися з антисанітарією?! І насамперед, з антисанітарією душі, зі звичним «І так зійде!» І тоді, згодом, нашу Бессарабію перестануть ганьбити величезні смітники і необладнані брудні туалети. Головне – бажання, а не відмовки.
