Колеги з інших господарств району, де займаються вівчарством, не випадково називають його мудрим чабаном. І цілком справедливо. Ілля Федорович Балжі, бригадир вівчарської бригади СТОВ «Новоандріївське», заслужив повагу своєю всеобізнаністю і самовідданістю в роботі. Адже навіть вивчивши десятки книжок, не станеш справжнім вівчарем, якщо гирлигу до блискучого дерева не заялозиш у переходах із отарами, якщо не покуштуєш пронизливих весняних вітрів, не наколеш ніг об осінні кураї. Через усе це і пройшов Ілля Федорович.
Сам він родом із сусідньої Молдови. Там і розпочав трудову діяльність. Тва–рин любив ще змалечку. Тож, коли підріс, пішов працювати на вівцеферму місцевого господарства. Прислухався до порад старших, переймав у них досвід. Душею й серцем уболівав за кожне ягня, кожну матку. Ферма, на якій сповна віддавав себе роботі цей юнак, була однією із кращих серед сотень таких колективів району. І в цьому загальному здобутку була й заслуга Іллі. Тепер, коли переглядає знімки тих уже далеких років, на яких об’єктив зафіксував молодого чабана зі своїми колегами, серце Іллі Федоровича наповнюється теплом, і він пригадує ту далеку славну пору життя.
Минув час і життя розпорядилося так, що І. Балжі переїхав на постійне місце проживання у наш район. Зай–мався улюбленою справою у кількох сільгосппідприємствах. Дирекція «Но–во–андріївського», дізнавшись, що у районі є такий майстер по вівчарству, як говориться, переманула його до себе.Спочатку було якось боязко на новому місці. Новий господар придивлявся до отари, окремі тварини якої були виснажені. Тож бажано було обнови–ти трохи й породу. Отже, клопотів вистачало. Якщо сказати образно, Ілля Федорович перші місяці днював і ночував біля отари. Собі у найперші помічники взяв сина Віталія. Значну допомогу подавали батькові з сином їхні дружини, які розділяли разом з ними всі повсякденні трудові будні. Новий бригадир поставив перед собою мету: поступово збільшити поголів’я і до того ж, щоб воно було високопорідним, доглянутим і ситим.
Не можна сказати, що все у роботі було гладко. Траплялися і прорахунки, і невдачі. Але вівчар знав: якщо до справи ставитися по–серйозному, по–господарськи, то успіх не забариться.
Скільки тривожних днів і ночей було у нього за п’ять років, відколи він тут працює! Скільки їх було особливо тоді, коли не вистачало потрібних кормів, коли лютували морози. Чого тільки не зазнав Ілля Федорович. Його рідні, бувало, хвилюються, а він, спокійний і зосереджений, тільки говорить: «Все буде добре!» А сам трудиться без метушні, спокійно.
Нині завдяки клопотам і турботам Іллі Балжі, його сина Віталія та чабана Іллі Георгіша «Новоандріївське» має 1400 овець. Окіт 800 вівцематок, який пройшов взимку, дав гарні результа–ти: отримали від кожних 100 маток по 100 ягнят. Щороку настригають чимало високоякісної вовни. А ще господарство має вдосталь м’яса, смачної бринзи. І цими екологічно чистими продуктами протягом року залюбки ласують учасники польових робіт.
Ще з ранньої весни вівчарі полишають кошари і виходять у степ. Тут вони, як то кажуть, на чистому повітрі, перебувають більшу частину доби, тварин приганяють лише на нічліг. Щодня роботи у вівчарів вистачає: і доїння маток, і добросовісне випасання отари, а це і пошуки добрих випасів, і багато чого іншого. А є ще й дуже відповідальна пора – це осіменіння маток. І отак щосезону.
Запитую у чабанів:
– Думаю, ваша справа, хоч і тяжка, але ж цікава?
– Влітку цікаво в степу, – озвався Віталій. – Отак, узяв гирлигу в руки і пішов. Головна турбота – щоб вів–ці добре напаслися. Пасеш – не про–гулюєшся. Кожну годину міркуєш, куди отару завернути, де по стерні повести, де по толоці. І на небо поглядаєш, що воно пророкує: дощ, вітер чи спеку. В степу отара тягне на вітерець, щоб прохолодніше було. А в непогоду – від вітру…
Балжі–старший хитро підморгнув, підкреслюючи цим свою гордість за сина. Бо він і його напарник добре трудяться. Як і Ілля Федорович, знайшли своє покликання у чабанському ремеслі. Тож хай і надалі їм щастить.
