Повідомлення про захоплення чанкайшистськими військовими кораблями в районі острова Тайвань танкера ЧМП «Туапсе» сколихнуло світову громадськість. Від нього знову повіяло холодом війни, що заморожує серце…
Тут доречно нагадати читачам, що китайський генерал Чан Кай–Ши, який очолював політичну партію Гоміньдан, у 1927 році захопив владу в країні. 1949 року його режим був повалений у результаті народної революції в Китаї. Із залишками вірних йому сухопутних військ і флоту Чан Кай–Ши втік на острів Тайвань, де закріпився за підтримки США і деяких інших країн.
Валентин Іванович Книга – один з небагатьох живих сьогодні свідків надзвичайної події п’ятдесятивосьмирічної давнини – цими днями відзначив свій поважний ювілей. Йому виповнилося – вісімдесят.
– На «Туапсе» я був зарахований мотористом першого класу після переганяння до Одеси танкера «Ленінград», – із цього почав свою розповідь про ту подію і про наступні 34 роки, проведені у полоні на Тайвані, ветеран. – Навчався заочно в Одеському середньому морехідному училищі, що нині носить ім’я Героя Радянського Союзу Олександра Івановича Маринеска. Якраз, гадав, зроблю рейс на «Туапсе», а після повернення – складу держіспити і одержу диплом механіка. За кілька днів до відходу приїхав до мене з Миколаєва батько. Він був шанованою людиною, підполковником у відставці, що пройшов війну. Зустрілися ми, обнялися і батько каже:
– Мама дуже просить, щоб ти зійшов на берег і не йшов у цей рейс. Чомусь вона дуже захвилювалася.
– Тату, але ж треба закінчити плавпрактику і одержати диплом. (Ми йшли з вантажем гасу на Китай. А на Камчатці у мене була дівчина, з якою дуже хотілося зустрітися. Але про це я змовчав у розмові з батьком).
– Ну дивися, синку, тобі видніше…
Це була моя остання зустріч із батьком. Після того, як стало відомо про збройне захоплення танкера, батько поїхав до Москви, щоб довідатися про мою долю. Оббиваючи пороги Мінморфлоту, у різних кабінетах запитував про одне–єдине:
– Де мій син?
Один із чиновників відрізав:
– Більше не ходіть сюди й нічого не запитуйте. Ваш син – ворог народу! Усе, розмову закінчено!
– Бути такого не може! Я добре знаю свого сина! Він не міг так низько впасти!
Батько повернувся додому. Через кілька місяців його паралізувало, серце не витримало. І пішов з життя, так нічого й не довідавшись про мене…
– Рейс, що проходив нормально, наближався до завершення. Уночі, після вахти, я спав на палубі під шлюпкою. У каютах було дуже жарко. Бо ж перебували майже в тропіках. Вранці прокинувся від незрозумілого шуму і якихось гавкаючих вигуків незрозумілою мовою. Вилажу з–під шлюпки. Боже! Есмінці по правому й лівому борту з наведеними на нас гарматами. Над головою виписує кола літак. Той, що по лівому борту есмінець, зближається. Що відбувається? По гучномовному зв’язку мене викликав на місток капітан. Заходжу у рубку, а там два чанкайшистські солдати наставляють на мене карабіни з багнет–ножами. Машинально хапаю бінокль, що стояв поруч, намотуючи на руку його ремінь. Гадаю – вріжу зараз одному та другому, а там – будь що буде. Ніякого страху й близько не було. Капітан мені спокійно, урівноважено каже:
– Валентине Івановичу (він усіх членів команди називав на ім’я – по батькові), не хвилюйтеся. Ідіть до всіх інших на корму. Це якесь непорозуміння. Я у всьому розберуся, потерпіть!
На грот–фок щоглі був флагшток. Я зняв з нього прапор і забираю його. Іду на корму до товаришів. Китаєць наказує ламаною російською залишити прапор.
– Я заберу його із собою, – кажу.
Не встигла прозвучати до кінця ця фраза, як клацнув затвор, прогримів постріл, і куля просвистіла біля мого вуха. Потім мене сильно ударило прикладом у спину. Прапор вирвали. Чанкайшисти намагалися завести машину. Але наші вахтові механіки, коли була піднята тривога, встигли її не тільки заглушити, але й надійно вивести з ладу, вилучивши деякі деталі й сховавши їх. Відновити роботу двигуна міг тільки дуже досвідчений інженер–механік, добре знайомий із судновими силовими установками. Серед екіпажів їхніх есмінців таких не виявилося. Крім того, зіпсовано було також кермове обладнання. У каютах тривало справжнє пограбування. Три дні нас буксирували до порту, а там «тепло» зустрічали озброєні до зубів солдати, вишикувані біля причалу у три ряди. На дахах портових приміщень були виставлені кулеметні обслуги.
– Сходьте на берег! Не хвилюйтеся! Усе буде гаразд. Вас ніхто не чіпатиме.
Ми не хотіли залишати судно. Адже воно було територією нашої держави (за міжнародними законами, що стосуються, зокрема світового торговельного флоту). Тоді солдати–гоміньданівці почали хапати нас за руки й за ноги і шпурляти по трапу, немов колоди. На причалі під конвоєм завели нас до одного зі складських приміщень, де щедро були накриті столи: банани, апельсини, усілякі страви, напої. А гучномовець у цей час репетував на весь порт.
– Не хвилюйтеся! Їжте! Вас вітає вільний Тайвань!
Ніхто з нас ні до чого не доторкнувся. Нам повідомили, що зараз перевезуть у інші місця, де можна буде відпочити й привести себе до ладу. Дозволили, щоправда, під охороною, повернутися на борт танкера і взяти дещо з особистих речей…
– Нас розбили на кілька груп і розмістили у різних містах, – далі вів свою розповідь Валентин Іванович. – Якось вранці іду до туалетної кімнати дати собі лад: умитися й поголитися. Відчиняю двері – перед дзеркалом стоїть Воронов (Миколою, здається, його звали) і бритвою… ріже собі горло! На мить я остовпів. Потім, заїкаючись від страшного хвилювання, став кликати на допомогу. Підбігли наші хлопці, охорона. Швидко схопили його, поклали у «вілліс» – і до лікарні. Мені дозволили супроводжувати товариша, у якому ледве жевріло життя. Йому, слава Богу, усе зашили, і хлопець залишився живий. Як склалася його подальша доля – не знаю. Ходили чутки, начебто його відправили на континентальний Китай, а звідти – до Союзу…
Загалом же нас розміщували у камерах по двоє–троє, водили їсти до їдальні, де була можливість перемовлятися з товаришами, що перебувають в інших приміщеннях. Говорили зазвичай про те, як діяти далі. Жевріла надія, що пройде небагато часу і нас теж якимось чином відправлять додому.
Усі наші поводилися гідно, не плазуючи, крім двох гнид. Як на зло, вони потрапили до нашої групи із семи чоловік. Китаєць, який працював прибиральником, попередив нас:
– Серед вас є два зрадники (він конкретно сказав хто). Вони все розповідають старшому офіцерові охорони. Тож надалі будьте обережні у своїх розмовах…
– До нас час від часу підсилали провокаторів. Одним з них був російський емігрант, що став французьким підданим, якийсь Соколов (дотепер пам’ятаю слова пісеньки, складеної кимось із хлопців: «…соколовская «гитара» трелями в ушах звенит…»
– Над вами у Союзі просто знущалися, платили копійки за вашу працю, – говорив він, зустрічаючись із нами. – Ніяких свобод, благ…
Ну, загалом, усе в подібному дусі. А чанкайшисти відкривали перед нами валізи, наповнені грішми й «воркували», що все це одразу може стати нашим. Потрібно тільки підписати два папери: про те, що ми не бажаємо повертатися додому, і про те, що ми везли для КНР стратегічний вантаж. Ми звичайно відповідали, що в нас, як і в них, є земля, де людина народжується, є рідні та друзі. А також є професія і свої переконання.
– Хочете нам добра – відправте нас додому. Нам не потрібно ваше. Віддайте нам, простим торговельним морякам, наше!
Раз, другий, третій, десятий «під’їжд–жали» до нас подібним чином. Почувши чергове «Ні!», нас били, ображали, погрожували розстрілом. Але ніхто не зазіхнув на їхню обіцяну волю. Ми трималися: я, Дімов, Колмазан, Писанов. Місця нашого утримання під вартою змінювалися – Сенпейто, Тайбей, сільця на болотах, оточені рисовими чеками. При цьому умовляння, провокації, обіцянки, інші заходи впливу на нашу свідомість не припинялися.
Одного разу вночі привезли зовсім п’яного нашого – одного з тих двох відщепенців. Підвели до моєї камери.
– Сидиш, так! А там так добре! Там – справжнє життя!
Я схопив його за барки і, притиснувши що є сили до ґрат, процідив:
– Іди звідси, виродок!
Охоронцям, які мовчки спостерігали за цією сценою, я сказав якомога спокійніше:
– Заберіть цю мерзоту, або я його прикінчу тут! Він ганьбить мене і моїх товаришів!
Китайці, які вважали нас ворогами і знущалися з нас за незговірливість, у той же час із певною повагою ставилися до того, що ми не втрачали людської подоби і почуття власної гідності. Вони, під п’яні вигуки нашого «землячка» типу «Комуністичні сволоцюги! Так і згниєте у в’язниці!» повели його подалі від гріха.
До речі, і цього, і другого зрадника періодично відпускали у місто «погуляти». Вони напивалися і, повертаючись назад, репетували пісні на всю округу, перевертали урни, били скло. А їх у цей час фотографували і знімали на кіноплівку. Потім усе це з’являлося у західній пресі: ось, мовляв, як поводяться радянські моряки, що перебувають на Тайвані.
Перша реальна надія на звільнення з’явилася у нас у 1961 році, після польо–ту в космос Юрія Гагаріна. На хвилі загального захоплення СРСР, тайванські китайці начебто б вирішили відпустити нас. Одного дня прийшов перекладач – майор Лі – і бундючно так проголосив:
– Наш глава уряду вибачає вам і звільняє! (А нас засудили на 10 років, як вони сформулювали: «… за зазіхання на безпеку країни»).
– У 1974 році знову з’явилася надія. Начебто домовилися, що через міжнародні організації нас відправлять у Штати підлікуватися, а звідти – можливо й додому. Але що зробили тайванські китайці цього разу? Вони, для утрясання деяких анкетних формальностей, відправили на таксі до американського консульства в Тайбеї двох наших перевертнів, перед цим неабияк їх напоївши. Ті, прибувши на місце, учинили дебош у дипломатичній місії, ображаючи її співробітників. Зрозуміло, це обурило американців і вони, відіславши назад напівп’яних «представників», відмовили у візах усій нашій групі. І знову для нас п’ятьох (двох зрадників я не рахую) двері, що почали було відчинятися, – щільно зачинилися…
Минуло ще тринадцять років. За цей час ми втратили двох своїх товаришів. Один від побиття помер у лікарні. Другий – повісився. Мої, Писанова й Сабліна сили, як моральні, так і фізичні, також доходили краю…
Одного разу вночі раптом скрізь погасло світло. Зайшли солдати з ліхтариками і скомандували підйом. Вивели, посадили у «вілліс». До ранку ми приїхали у місто, де нас одягли ніби на весілля, як то кажуть. Офіцер, який очолював наш супровід, сказав: «Не хвилюйтеся, ми вас відправимо додому». Але наша воля після тридцяти чоти–рьох років поневірянь, втрати товаришів була настільки притлумлена, що ми все сприйняли із цілковитою байдужістю. І лише коли нас із чорного ходу підвезли до заднього трапа авіалайнера Тайбей – Сінгапур, ми почали потроху оговтуватися.
Опинившись у кріслах літака, ми як і раніше до кінця не вірили, що це – визволенення. Адже в польоті нас супроводжували два автоматники. У Сінгапурі до лайнера під’їхав наш консул і журналісти телепрограми «Время». Хлопці брали у нас інтерв’ю. Я говорив як уві сні. Навіть не пам’ятаю що. І (треба ж!) цей репортаж дивилася мама, яка після мого повернення прожила ще два роки. Вона закричала, обливаючись слізьми:
– Діти! Скоріше сюди! Це… це… ваш брат і дядько!..
Мама першою впізнала мене…
