Щороку в листопаді мільйони українців у всьому світі запалюють свічку пам’яті і творять поминальну молитву за людьми різних національностей померлими від голоду у 1932–1933 роках.
Гинули цілими сім’ями. За свідченнями очевидців, хліб був. У 1933 році поле з кагатами кукурудзи в качанах знаходилося там, де у Любашівці зараз розташований елеватор, вздовж вулиці Привокзальної – від залізниці до виноградника. Кагати були заввишки до двох метрів, метрів чотири у ширину, метрів 20 у довжину. А далі – такі ж, і ще, і ще. Це добро пильнувала озброєна охорона, а поодаль з німою надією здобути замерзлий качанчик кукурудзи стояли голодні люди...
Особливо важке становище склалося в Одеській області взимку 1932–33 років. Партійно–комсомольські продзагони «вимітали» з сільських хат все їстівне, до останньої крихти. Лише в селі Ясенове–2 з 1 лютого до 15 квітня померло 168 дорослих і 137 дітей. Термінова допомога була необхідна 910 особам. В районі траплялися випадки людоїдства. На базарі в Любашівці було виявлено жінку, яка продавала котлети з м’яса вбитих нею людей.
«Я була в піонерському таборі в с. Янишівці у 1933 році. Один чоловік хотів мене впіймати і зарізати, я ледве втекла, – витяг зі спогадів жительки Любашівки,1922 року народження, Марії Федотівни Гудзенко. – Під час Голодомору я жила в селі Гольма Балтського району. Батько працював в колгоспі біля волів, мати – на різних роботах. Пам’ятаю, зовсім не було домашньої їжі. Їли лободу. Мати ходила на станцію Заплази красти кукурудзу. Спеціально взувалася у постоли, щоб швидко ходити і ті–кати».
Збереглася для нащад–ків розповідь свідка Голо–домору Віри Тро–химівни Гибець, 1924 р.н. (смт Любашівка):
«Батько помер, коли мені було 2 роки. Мати залишилася з трьо–ма дітьми. Я була найменшою і добре пам’ятаю 33–й рік. Мати працювала в колгоспі за тарілочку латури з кукурудзи. Уповноважені забирали з хати все, всі продукти, корову забрали, навіть 2 яйця з вікна. За заховану кукурудзу хотіли маму навіть засудити.
Ми всі пухли з голоду. Їсти не було що, тому їли лободу, збирали мерзлу картоплю. Мати не витримала наруги, шкіра потріскала на її ногах, і в 33–му вона померла голодною смертю».
Південне степове місто Ананьїв також страждало від комуно–московського лихоліття, як і вся Україна. Загони комсомольців з металевими шпичками шукали збіжжя, забирали всіляке насіння з горщиків. Відгомін того лихоліття навічно залишився у людській пам’яті і закарбований на цвинтарних хрестах, де дата смерті позначена 1932–1933 роками. А ще більше люду знайшло спочинок у безіменних могилках.
З болем згадує голодні роки Василь Павлович Падлісецький з села Гандрабури Ананьївського району, якому тоді було лише 5 років. Дідусь розповідав місцевим школярам, що дорослі і діти шукали їжу скрізь. Ночами на полях збирали колоски, щоб прогодувати хоча б дітей. Змушені були їсти бур’ян, листя. Чимало односельців повмирали голодною смертю. Не оминуло горе і його сім’ю. Жертвами цих страшних років стали його племінниці: трирічна Ганнуся і дворічна Іринка. Сухенькі тільця обох дівчаток, обмотавши у стару подерту ряднину, поховали на центральному кладовищі. Знайшли там спочинок і багато колись заможних селян...
Голод 1932–1933 років став страшною бідою колишнього СРСР. Від нього гинули люди у різних ра–йонах великої країни. Ми маємо відкинути політичні спекуляції, що нам іноді нав’язують, і вшанувати пам’ять жертв Голодомору. Без гасел. Мовчки. Щиро.
