А якщо життя – вселенська любов?

Я не знаю, де черпає сили ця зігнута вдвічі страшною, невиліковною хворобою Бехтерєва маленька з великими розумними очима жінка. Дивлячись в них, дивуєшся ще більше: там немає страждань – божевільна сила волі!

Обкладена подушками, ковдрами, вона сидить на краю ліжка. Ноги спущені, на колінах тепла пухова хустка. Втім, через годину нашої зустрічі вона її прибирає.

– Жарко стало, бо теревеню багато, – і засміялася.

Сміх у неї щирий, від душі. Мова чітка, голос дзвінкий. Якщо не дивитися, а просто слухати, – ніколи не подумаєш, що говорить 50­річна жінка з 20­річним стажем цієї підступної хвороби.

Але ж Ганнусю – Ганну Дмитрівну Градескову – пам’ятаю вродливою, темноволосою, енергійною, чудовим кухарем. Про неї усі дуже добре згадують скрізь, де працювала: у залізничному, а потім – центральному ресторані Арциза, школі. Останнім місцем роботи була їдальня великого двоповерхового дитячого садка успішного радгоспу «Комсомолець». Тоді в Ганни вже було два сини – її радість та надія. Лише піднімати довелося самій та за допомогою старших сестер. Вони завжди поруч. З тієї самої хвилини, як доступний зору простір Ганни звузився до ліжка біля великого на всю стіну вікна, з краєвидом на дорогу, її однокімнатної квартири. Лише й цієї можливості – спостерігати за тим, що відбувається за вікном, – не мала: 20 років хребет, позбавлений рухливості, не дозволяє їй повертати схилену донизу голову. Будь­які зусилля підняти її спричиняють біль.

Важко повірити, але розмова в нас вийшла легкою. Цей тон задала сама Ганна, як тільки я увійшла і привіталася.

– Упізнала, упізнала, – силкувалася вона підняти голову, – а там, часом, сніг не пішов?

Це з натяком на мою несподівану появу.

Але ще до мене вранці до Ганни вже забігав син Олександр – приніс тільки­но зварений капусняк. Ганна обгорнула посудинку рушником, зверху накрила подушечкою – так тепло довше збережеться, і залишила тут же, на ліжку, під рукою. У неї взагалі усе поруч, впритул, на відстані напівпростягнутої руки – стіжок книжок, серед яких головна – Біблія, телефон, зошит з потрібними записами, окуляри, паличка­виручалочка. Паличка в Ганни маленька, удвічі коротша за звичайну, але міцненька, зручна. Її майстрував знайомий, Іван Іванович. На жаль, сусіди заходять рідко.

Ганна – людина дуже добра. Вона давно вибачила лікарям, які звинувачували її в симуляції. Вибачила, що поставили неточний діагноз, хоча втрачений час повільно, але чіпко сковував її тіло, роблячи його безпомічним. Навіть зараз Ганна з гумором, без тіні зла та образ, розповідає, як служби міської влади зволікали із влаштуванням пандуса за запропонованим нею варіантом: робити вихід з кухні, щоб не порушувати звичний спокій тих, хто живе у цьому під’їзді двоповерхового будинку. Мабуть, тоді ніхто не сподівався від неї такої наполегливості. Не відступилася, і коли авторитетна особа заявила: «У мене коштів таких немає, щоб пандус будувати. Інакше своїх дітей без грошей залишу». Цю фразу Ганна тоді повторила у своїх листах­проханнях вище. І пандус таки побудували. Але на подолання бюрократичної тяганини, чванства та черствості тяжкохворій людині знадобився рік. Будували пандус – і сини допомагали, невістка. Син Олексій одружився, працює в міліції, Олександр після Одеського технологічного коледжу – на хлібоприймальному підприємстві.

Що тримає Ганну в тонусі? На­певно, величезна любов до людей, Бога. І моє запитання «Як же Ви тут одна?..» швидше за все було недоречним.

– Я ніколи, жодної хвилини не буваю одна. Ось огляньтеся назад, – попросила Ганна.

І я побачила те, що не помітила одразу: уся стіна напроти ліжка Ганни була обвішана іконами з ликами святих… І потім навіть при мені часто дзвонив телефон, і Ганна одразу робила якісь записи у своєму зошиті. Вона показала мені фотографії, зроблені у поїздці по святих місцях Криму. І на всіх знімках – Ганна! Але як наважилася вона у таку далечінь та ще на кілька днів, у візку, у якому й годину просидіти її змученому тілу – те саме що подвиг?! Ганна лише посміхнулася:

– Якщо з тобою люди і Бог, усе буде добре. І в мене жалісли­ві помічники були – Наталя та Во­лодимир, Віктор Євдоменко. А взагалі, – головне не зневірятися, не нити. Себе долати.

П’ять років за будь­якої погоди, кожного божого дня Ганна з величезними зусиллями, маленькими кроками (тоді вона ще пересувалася) долала відстань від свого будинку до автобусної зупинки, щоб доїхати до лікарні. Тут під доглядом лікаря Ігоря Вінницького вона займалася лікувальною гімнастикою. Але лікар виїхав, і період інтенсивного протистояння хвороби на тому закінчився. У мене й зараз перед очима картина: Ганна вже за п’ять­шість метрів від маршрутки, але водій, побачивши її, зачинив двері. Машина поїхала, залишивши Ганну під дощем, на перехресті, що продувається наскрізь вітрами. Я підійшла, розкрила над нею свою парасольку. Було соромно за водія і за тих людей, які не змусили його зупинитися та посадити Ганну.

Скільки разів її кривдили, як часто її оптимізм викликав роздратування у тих, хто не хотів псувати собі настрій від одного вигляду її фізичної немочі. Але, відчуваючи це, Ганна не ображалася, тому що духовно сильніша за них. Втім, так гадаю я. Ганна – навряд чи. Для неї життя – це вселенська любов. До всього земного та неземного.

Таїсія Баранова,власкор «Одеських вістей»,м. Арциз

Центри добра, радості, надії

Територіальні центри соціального обслуговування надають соціальні послуги громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги за місцем мешкання, в умовах стаціонарного, тимчасового та денного перебування. Ці послуги спрямовані на підтримання їхньої життєдіяльності і соціальної активності.

На сьогодні в Одеській області функціонують 35 територіальних центрів. Про їхню діяльність люб’язно погодилася розповісти Світлана Володимирівна Агаєва, яка нині очолює сектор соціального обслуговування та стаціонарних установ Головного управління праці та соціального захисту населення Одеської облдержадміністрації.

– ШановнаСвітланоВолодимирівно, відомо, щовтічаси, коливиниклаідеястворитидержавніустанови, якіниніназиваютьсятерцентрамисоцобслуговування, дослідженнязасвідчили, щовонинабагатоефективніші, гуманніші, економічновигідніші, ніжутриманнясамотніхпенсіонерівубудинках­інтернатах. А яка Ваша думка?

– Так, система надання послуг через згадані установи не позбавляє людину звичного середовища, не травмує її психіку, не порушує її спокою, а економічна ефективність форми дуже висока.

Територіальні центри набули широкого поширення в нашій області. Нині діє 21 терцентр у містах та 14 у сільській місцевості. Ця система постійно розвивається, наповнюється новим змістом.

Торік створено терцентри в містах Іллічівську та Южному.

При кожному терцентрі функціонує низка відділень, які створюються з урахуванням конкретних умов району.

Найпоширеніші відділення – соціальної допомоги вдома, в місцях тимчасового або постійного мешкання, відділення, що подають грошову та натуральну допомогу малозабезпеченим громадянам.

При деяких територіальних центрах діють пункти приймання одягу, прокатні пункти протезно­ортопедичних виробів тощо.

Терцентри надають соціально­побутові, соціально­педагогічні, соціально­медичні, соціально­економічні та інформаційні послуги. Соціально­медичні послуги – це догляд за хворими, підтримання здоров’я, здійснення лікувально­оздоровчих заходів. Соціально­економічні послуги – адресна термінова допомога нужденним людям у складних життєвих обставинах. Ще регулярно надаються послуги для підтримання активної життєвої діяльності. Інші послуги визначаються індивідуально.

Упродовж минулого року терцентри області надали близько 47 видів соціальних послуг понад 53 тисячам громадян.

– Світлано Володимирівно, щоб якось предметно уявити собі діяльність терцентрів, наведіть кілька прикладів із практики.

– Є у нас чимало прикладів самовідданої, копіткої роботи колективів терцентрів щодо обслуговування громадян, подавання їм допомоги, якої вони потребують.

Так, уже багато років успішно діє терцентр у Білгород­Дністровському районі. Директор центру Сергій Володимирович Тулянцев. На сьогодні на обліку терцентру перебувають понад тисяча громадян. Серед них ветерани війни та праці, інваліди, самотні літні люди, діти­інваліди. Пріоритетним напрямом роботи терцентру є надомні обслуговування громадян, які потребують нагальної допомоги. Понад 40 соціальних працівників надають підопічним близько 35 різноманітних послуг.

За багато років тут згуртувався талановитий колектив однодумців, яким притаманні такі риси, як висока професійність, жертовна відданість справі, якою вони займаються, доброта, чуйність, вміння відчувати чуже горе як своє. У центрі немає плинності кадрів. Є працівники, які трудяться тут понад десятиліття.

Постійний пошук, створення сприятливих форм соціальної допомоги дали можливість створити низку центрів соціально­побутової адаптації для активних пенсіонерів, так званий університет для охочих навчатися педагогіки, медицини, судоустрою, психології, інформатики. Навчання у такій формі дає змогу підопічним знайти своє місце в активному житті суспільства.

У Татарбунарському районі при територіальному центрі (директорка Вален­тина Ярославівна Кириленко) нещодавно відкрито третій корпус стаціонарного відділення «Будинок милосердя» для постійного або тимчасового перебування самотніх громадян похилого віку.

Колектив терцентру підтримує тісний зв’язок із районним товариством Червоного Хреста, Радою ветеранів, громадськими та благодійними організаціями.

В умовах фінансового дефіциту завдяки благодійним внескам проведено ремонт приміщень стаціонарного відділення, придбано необхідне обладнання тощо.

Багато добрих слів можна сказати на адресу колективів терцентрів міст Біл­города­Дністровського, Ізмаїла, Іллічівська та деяких інших.

Особливим попитом в Ізмаїлі користуються різноманітні соціально­побутові послуги, які надаються пенсіонерам, інвалідам безоплатно, зокрема послуги перукарні, лазні, залучення громадян, які перебувають на обліку у терцентрі, до участі в культурно­масових заходах, відвідування музеїв, картинної галереї тощо.

– Життя постійно ставить нові завдання, виникають нові проблеми, які потрібно негайно вирішувати. Які це проблеми?

– Найгострішою є проблема фінансування. Близько третини районів області не мають достатньо ресурсів для додаткового бюджетного забезпечення терцентрів коштами від власних надходжень. Як наслідок, зменшується чисельність соціальних працівників, обмежуються можливості вдовольнити потреби громадян, які мають право на соціальне обслуговування.

Не все гаразд із матеріальною базою терцентрів. Обмаль приміщень, багато які з них не відповідають належним стандартам, обмаль медичного обладнання, фізіотерапевтичного, побутового тощо.

Провадиться навчання кадрів із залученням іноземних фахівців. Для вирішення проблемних питань ми започаткували низку проектів, пов’язаних із вивченням потреб у наданні послуг, підвищенням їхньої доступності та якості, розширенням напрямів діяльності терцентрів.

Скажімо, життя вимагає осмислення такої проблеми, як подавання громадянам паліативної та хоспісної допомоги.

І все ж наостанок мені хотілося б низько вклонитися величезній армії працівників територіальних центрів, які, незважаючи на невелику зарплату, постійне перевантаження, нескінченні чужі клопоти, завжди спішать на допомогу самотнім, часто понівеченим хворобами людям. Їхні гуманізм, толерантність, уміння співчувати, рішуче діяти – це скарбниця найкращих людських якостей.

Яка ж нелегка, але завидна доля – виказувати милосердя й дарувати добро тим людям, які так цього чекають.

Станіслав ОРИШАКА