Андрій Григорович Гулін–ський, житель села Олек–сандрівка, по праву вважає себе щасливою людиною, бо все в його житті склалося: і робота, і дім, і сім’я, і діти…
Ще коли у вересні проходило зібрання тутешньої сільської громади, мою увагу привернув доброзичливий погляд цього статечного і приємної зовнішності чоловіка. Розговорилися, і я вкотре переконалася в тому, що журналістське «шосте чуття» мене не підвело: Андрій Григорович виявився вельми шанованою в Олександрівці людиною – прекрасний сім’янин, батько п’ятьох дітей, орденоносець і до того ж представник досить–таки рідкісної для чоловіка професії – дояр.
Дивлячись на нього, важко було сказати, що людині йде вже 70–й рік, настільки підтягнутий і молодечий має він для такого віку вигляд.
– А це тому, що завжди у праці, в турботах. Тож рокам не під силу зі мною змагатися, – жартує, посміхаючись у розкішні козацькі вуса, Андрій Григорович.
Ще підлітком Андрій Гулін–ський пішов працювати різноробом до колгоспу, а потім навчався в Ананьєві на водія. Відслужив в армії, після якої повернувся до рідного села змужнілим і статним юнаком. У 1966 році в його житті сталася визначна подія: одружився із вродливою дівчиною Галиною. Разом працювали в тодішньому колгоспі–мільйонерові імені Кірова: дружина – дояркою, а він – телятником.
Через рік до їхньої домівки завітав перший лелека, принісши до молодої сім’ї донечку Валентину. Ось тоді, коли дружина пішла в декретну відпустку, й постало гостро питання про те, кому доручити її дуже добру і продуктивну групу корів, щоб не занехаяти. І Андрій Григорович вирішив спробувати сам.
– І не боязко було братися, як багато хто вважає, за жіночу роботу? – не втрималася я від цікавості.
– Це ще з якого боку подивитися, чи жіноча, – заперечив Андрій Григорович. – Якщо відверто, то далеко не кожен чоловік із нею впорається. По всьому району чоловіків–доярів тоді було один–два – і все. І справа не тільки в тому, що праця тяжка. Тут ще й особливий підхід до тварин потрібен, і терплячість, звичайно ж. Тому й працюють доярками в основному жінки, – зрезюмував чоловік.
Що ж, підхід до тварин Андрій Григорович знайшов, та ще й який: з того часу понад 32 роки пропрацював дояром, аж до виходу на заслужений відпочинок. Щоправда, ще й після цього продовжував трохи працювати.
Дружина Галина Олек–санд–рівна, вийшовши з першої декретної відпустки, змушена була набрати іншу групу корів. І ось так поряд, пліч–о–пліч, підтримуючи і допомагаючи один одному, подружжя трудилося, а разом з тим ростило й виховувало п’ятьох дітей: двох донечок і трьох синів.
На моє запитання, хто з них був передовим, у кого були більші надої, Андрій Григорович, пригадуючи, відповів:
– Один рік Галині вдалося мене випередити, а потім я щороку доводив, що дояр – це все ж таки не завжди жіноча професія. Надоював по 4500 і більше кілограмів молока від корови. На районному рівні мені було навіть присвоєно звання «Майстер «Золоті руки».
За високі досягнення у праці 1986 року А.Г. Гулінського було нагороджено орденом «Знак пошани».
А Галина Олександрівна удостоєна високого звання «Мати–героїня».
– Я справді щаслива людина, – не без гордості наголосив мій співрозмовник. – А потім поправив, поглянувши на дружину, що була поряд: – Ні, ми разом – щасливі люди! Адже крім п’ятьох дітей, маємо ще 20 онуків і 5 правнуків. І всі діти тут, біля нас, і внуки – теж, працюють на землі, у місцевому господарстві «Олександрія». Тож життя триває і ми дожили до щастя: до вдячних дітей, до заслуженої пенсії.
