Коли гинуть шахтарі у шахтах, ми, жителі портового міста, звичайно, вболіваємо, але це від нас далеко, безпосередньо нас не стосується. Але коли біля берегів Туреччини гинуть моряки, і серед них наші земляки, це вже дуже нас стосується. Стосується, а, головне, змушує робити для себе висновки.
Останнім часом тільки й чуєш: моряк–«підпрапорник» у нас соціально не захищений. Щоразу телеканали передають: судновласник втік, не виконавши своїх зобов'язань, покинувши екіпаж судна… Реалії такі, що конт–рактникам Придунав’я слід об'єднатися у свою спілку. Неважливо, формальну чи неформальну. Важливо мати свій «щит». Моряки, на жаль, як і шахтарі, належать до групи ризику. Тож подбати про себе, про свої родини повинні самі.
На державу, тим більше на якогось господаря, надія слабка. Профспілки ми теж проходили. Допоможе лише дружне співтовариство моряків–«під–прапорників». Старі судна, жадібні, несумлінні господарі, необхідність давати хабарі за влаштування на роботу… Коротко кажучи, життя змушує.
