Із цим чоловіком познайомився чотири десятки років тому, проходячи практику на Одеському обласному державному радіо. Щоранку він приходив до редакції зі свіжою добіркою спортивної інформації для випусків новин регіону. Зібраний, акуратний, життєрадісний, товариський.
Учора герой цієї публікації відзначив своє 90–річчя, підготувавши навіть цього святкового у своєму житті дня чергові кореспонденції для нашої газети, з якою співпрацює від часу виходу її першого номера. Йдеться про Євгена Олександровича Горелюка– найстаршого спортивного журналіста не лише Одещини, але й усієї України. У цьому строю він упевнено крокує понад шістдесят років. Розповідаючи у своїх матеріалах, підготовлених для радіо, телебачення, «Одеських вістей», «Спортивної газети», «Команди» та інших видань про легендарних особистостей, він сам став легендою творчого довголіття, обов'язковості, відповідальності за доручену справу.
У середині тридцятих серйозно зайнявся спортом. Особливо захоплювався баскетболом та гандболом – добре що стадіон «Спартак» саме напроти будинку, через Пантелеймонівську (за радянських часів – Чижикова). Прагнення навчатися у вузі та вдосконалюватися в спорті перервала війна. Бойове хрещення відбулося на греблі. Дніпрогесу під потужне ревіння дніпровських вод і свист ворожих куль. Довгі фронтові роки. Дуже жорстокі бої за Москву та в Заполяр’ї – на кордоні з Фінляндією та Норвегією. Пішов на фронт рядовим, повернувся офіцером–артилеристом, відзначеним багатьма бойовими орденами та медалями.
Продовжуючи військову службу, відновив заняття спортом. Став чемпіоном Збройних Сил з баскетболу. Свого часу був ад'ютантом командувача Одеського військового округу, серед небагатьох офіцерів, генералів та партійних працівників зустрічав прибулого до Одеси Маршала Перемоги, чотириразового Героя Радянського Союзу Георгія Костянтиновича Жукова.
Після звільнення в запас Євген Олександрович цілком присвятив себе спорту. Працював керівником міського ДСТ «Спартак», тривалий час (близько тридцяти років) – директором дитячо–юнацької спортивної школи, де було «поставлено на крило» чимало талановитих самбістів, дзюдоїстів, штангістів, фехтувальників, долучився до спортивної журналістики. Писати, розповідати в перших обласних теле– та радіорепортажах було про що. Адже він був свідком становлення і утвердження на всесоюзній довоєнній арені одеського футболу – технічного, комбінаційного, результативного. Цю гру демонстрували у двадцяті – сорокові роки минулого століття такі майстри шкіряного м'яча, як Жук, Котов, Малхасов, брати Штрауби, Трусевич, Зубрицький. Лише до середини 60–х команді «Чорноморець» вдалося відродити славу міста з давніми футбольними традиціями.
– Тоді в «Чорноморці» підібрався справді ансамбль талановитих виконавців в усіх лініях, – згадує Євген Олександрович. – Городенко, Романов, Двоєнков, Колдаков, Шуйський, Фурс… Вони феєрично провели другу половину чемпіонату СРСР у другій групі класу «А», зігравши десять безпрограшних матчів поспіль, і вийшли в елітний дивізіон радянського футболу. Там «Чорноморець», який поповнився багатьма не менш яскравими гравцями (Попічком, Москаленком, Решком, Лобановським, Крулі–ковським), склав гідну конкуренцію лідерам – «Спартаку», московським, київським і тбіліським динамівцям, ЦСКА, «Торпедо». Команда стала «грозою авторитетів», а потім – бронзовим призером чемпіонату Радянського Союзу.
Не менш яскравими і самобутніми були й одеські баскетбольні колективи. Як до війни, так і в 50 – 60–ті роки. До речі, першими в Україні представниками цього виду спорту, удостоєними звання «Заслужений майстер спорту СРСР», стали наші земляки Олександр Глєбов та Федір Футерман, які відповідно представляли одеські команди «Спартак» і «Деревообробник». А знаменитий кидок Глєбова «крюком» увійшов до усіх баскетбольних підручників та посібників. Разом з ними грали також Леонід Пілін, Микола Шикер, Василь Вудковський, Володимир Кушнір, Олександр Яловой, Ігор Крузе, Михайло Ворновицький. На Всесоюзній арені в післявоєнні роки одеський баскетбол представляли команди майстрів «Буревісник» і СКА. А чемпіоном Олімпійських ігор у складі збірної СРСР з баскетболу став вихованець СДЮСШОР–2 Олександр Бєлостєнний…
– До речі про олімпійців, – пожвавішав Євген Олександрович. – Пам'ятаю, як уся Одеса раділа, коли прийшло повідомлення з Рима про те, що першу золоту олімпійську медаль в історії міста здобула наша граціозна, неповторна у своїй скромності та порядності, але дуже вольова і цілеспрямована гімнастка Маргарита Ніколаєва. Одразу вона стала загальною улюбленицею. Мені тоді кілька днів телефонували журналісти центральних спортивних видань: «Дай щось цікавеньке з життя Маргарити!» – посміхається ветеран. – Тоді українська школа гімнастики була найкращою у світі. Адже в команді, разом з нашою Маргаритою Ніколаєвою, виступали (і блискуче виступали, зводячи олімпійський Рим з розуму!) киянка Лариса Латиніна та донеччанка Поліна Астахова.
Потім Євген Олександрович із захватом розповідав про феноменальний виступ десятиборця Миколи Авілова на ХХ Олімпіаді в Мюнхені, де одеський динамовець не лише став чемпіоном, але й встановив новий світовий рекорд, який залишається непорушним ось вже чотири з лишком десятиріччя.
І взагалі, про кого б з видатних одеських спортсменів або спорт–сменок не заходила мова (Юрія Нікандрова, Якова Желєзняка, Юлію Рябчинську, Володимира Семенця, Євгена Лапінського, Надію Олі–заренко, Геннадія Авдєєнка та багатьох інших), Горелюк може розповідати годинами: професійно, самозабутньо, емоційно. Як кажуть, з блиском в очах. А по–іншому й бути не може. Адже здається, саме для нього, одесита в четвертому поколінні, написані слова, що звучать у відомій пахмутівській пісні: «Спорт – это жизнь! Целая жизнь! И даже немножко больше!..» Із днем народження, Євгене Олександровичу! Творчих Вам і життєвих удач!
