Суспільство сьогодні поділене на два табори максималістів. Одні впевнені, що кожен, хто відбув термін покарання у в'язниці або виправній колонії, – це морально хвора, безнадійно загублена для нормального життя людина. Інші вважають, що за тюремними стінами сидять винятково жертви слідчих органів або судових помилок…
Щоб зрозуміти, хто насправді перебуває в «зоні», кореспондентка «ОВ» зустрілася із трьома молодими жінками, що відбувають термін ув’язнення за тяжкі злочини в Чорноморській виправній колонії. Скоро вони мають виходити на волю. Що змінилося в їхній свідомості за роки, проведені в колонії, як уявляють собі майбутнє поза її стінами?
Реабілітувати душу
Оксані Грибовій 33 роки. У запалі сварки вдарила свого 31-річного знайомого ножем у живіт. Той помер у лікарні від перитоніту. Одержала
7 років позбавлення волі. Залишилося лише 7 місяців до звільнення.
– Умовно-дострокове звільнення я не пройшла. Свою провину й усю її вагу я усвідомила відразу ж після скоєння злочину. Найтяжче покарання для мене – не відсидка, а розуміння того, що людини більше немає на цьому світі. Хай би він вижив, а я відбула весь строк. Я відчуваю величезну провину перед його батьками. Він був єдиний у них син… Але нічого вже не змінити. Так склалася доля для нього й для мене. За той час, що я тут, у мене померли мама та старша сестра. Найтяжче втрачати тих, хто тебе народив і кого народив ти. Мабуть, біль матері, що втратила сина, повернулася до мене. Це ще одне мені покарання. Тепер удома мене чекають тільки мій батько та мій син.
Перш ніж Оксана опинилася у в’язниці, вона була продавчинею у крамниці. Роботу свою любила. Але за роки, проведені в колонії, навчилася ще чимало чого: опанувала професії швачки, закрійниці, перукарки… Найголовніше, як вона вважає, – змогла розібратися в собі.
– Характер у мене, як ви розумієте, навіть якщо судити із самого злочину, – не м'який. Завжди вважала себе багато в чому кращою за інших. Коли потрапила до колонії, довго не могла підкоритися обмеженням, внутрішньому режимові. Тому постійно була між порушників дисципліни… Наша Ольга Миколаївна Каракай – начальник колонії – якось у бесіді із засудженими сказала: «Дві людини дивляться в ту саму калюжу. Одна там бачить багно, інша – небо»… Отож, я була з тих, хто скрізь бачить тільки бруд… Зміни в мені відбулися багато в чому завдяки тим людям, які стали приходити до нас у колонію й розмовляти з нами, пояснювати багато чого з того, про що ми раніше ніколи не замислювалися. Це представники громадських організацій, благодійних фондів, психологи… Олена Бардишева, Тетяна Гаріївна Петрова… Я та інші дівчата спочатку поставилися досить скептично до занять, які вони проводили з нами. Але поступово ми зрозуміли, що люди щиро намагаються нам допомогти, хочуть достукатися до кожної з нас, повернути нас лицем до власної долі. І ми повірили їм. Я можу сказати тільки величезне спасибі цим людям. Завдяки їм я навчилася бачити в калюжі небо. Я зрозуміла, що моє колишнє життя, зокрема й те, що було перед колонією, – це вічна гонитва по щось матеріальне. Духовного в ньому нічого не було. Усе зводилося тільки до слів «моє» та «мені». Мій дім, мої речі, мій син. Ото через це «моє» так усе й сталося. Бруд був як зовні, так і всередині мене.
Я раніше не розуміла, чому не потрапляю під умовно-дострокове звільнення. А тепер знаю: я мала зустрітися з людьми, що змінили мій світогляд, мою свідомість. Мені була важлива їхня підтримка. Усвідомлювати, що тебе цінують, тебе поважають такою, яка ти є, – це дуже важливо. А ще завдяки цим чудовим людям я зрозуміла, що не можна йти до своєї мети по головах інших, що жити треба без підлоти та фальші. Мені зараз Олена Бардишева, керівниця жіночого клубу, запропонувала роботу (після звільнення). У них стартує новий проект. Суть у тому, щоб створити реабілітаційний центр для жінок із тяжкою долею…
«Хочу жити нормально»
Марина Терещенко родом із Вінниці. Опинилася в колонії, як вона висловилася, через свою зухвалу юну вдачу…
– Нас було троє у мами… Мама інвалід, але їй доводилося працювати, щоб нас утримувати. Часу на наше виховання вона не мала. Цим займалася вулиця 90-х років. Мабуть, тому зараз я тут. Нормально вулицю не полишають: або на цвинтар, або до в'язниці. Ви знаєте, що таке вулиця? Ви це тільки бачите, але насправді не знаєте. Ви знаєте, що таке в'язниця? Адже теж не знаєте. Я хочу жити нормально. Я не не знала, що значить жити нормально, як ви не знаєте, що таке є в'язниця або вулиця. Я не знаю, що таке нормальна родина. Але я нікого не винувачу. Винна в усьому сама. Зі мною було складно впоратися. Тепер, пройшовши через багато що, я не хочу, щоб моя дитина, – якої в мене поки що немає, але я сподіваюся, буде, – пережила те, що пережила я… Тут я зрозуміла, що таке заробити копієчку. А раніше не розуміла маму, яка тяжко працювала за невелику зарплату. Я хотіла мати гроші, і в мене вони з'явилися. Але це були надто легкі гроші, яких я не цінувала.
Училище, де мала здобути фах куховарки-кондитерки, я покинула. Знайшла роботу, а вірніше – «либонь роботу»… У колонії опинилася у 24 роки. Цього року мені буде 30.
Тут я опанувала спеціальності закрійниці та швачки. Навчалася б далі на модельєрку. Але такої можливості тут немає. Тому, коли ми шиємо щось, я намагаюся включити власну фантазію.
– До звільнення вам залишається два роки. Ви вже замислюєтеся над тим, що будете робити на волі? Заміж не плануєте?
– Я дивлюся на життя реально. Зараз, на жаль, чоловіки здебільшого шукають жінок із квартирою, машиною. А про своє майбутнє після звільнення я, звичайно, думаю часто. Якщо не думати, то потім зіштовхнешся з великими проблемами. Я, звісно ж, розумію, спершу їх буде купа – нагляд, пошук роботи... Потрібно буде заробляти на їжу, на оплату житла та комунальних послуг, на одяг. Я хочу зіп’ятися на ноги. Спочатку доведеться попрацювати у приватного підприємця, а потім зібрати дещо грошей і відкрити власне маленьке ательє. Я готова землю гризти заради того щоб здобути твердий ґрунт під ногами.
У кожного є вибір
Олена Бардейник народилася у Чернівцях. Там зараз живуть її батьки, двоє дітей та чоловік.
Засуджено її за статтею, яка звучить досить моторошно: «торгівля людьми».
– Я допомагала дівчатам виїхати за кордон, – говорить Олена. – Спочатку мені дали два з половиною роки, але Апеляційний суд посуворив вирок, і зрештою одержала п'ять із половиною років. У колонії я вступила до училища та здобула професію перукарки. Зараз працюю за фахом. За цей час я переглянула багато які свої погляди на життя. Багато що зрозуміла. Навчилася цінувати добрих людей. В училищі я познайомилася із чудовими викладачами, які вкладали у нас не тільки знання з перукарського мистецтва, але всю душу. Завжди охоче ходила на заняття. Там панує така приємна атмосфера… навіть забуваєш, що ти в колонії. Усе як на волі: і відносини між людьми, і оточення…
Тут, попри все, кожна має можливість знайти для себе щось важливе (і за це, звичайно ж, треба сказати спасибі начальникові колонії Ользі Миколаївні). Важливе не тільки в сенсі професії, але й, передусім, у психологічному розумінні. Тільки не кожен це усвідомлює та бере…
Після закінчення терміну думаю відкрити свій перукарський салон. Вірніше, я його неодмінно відкрию!
Запеклих тут немає…
Свою думку про психологічну допомогу, яку подають колонії громадські організації та фонди, висловила начальник Чорноморської жіночої колонії № 74 Ольга Каракай:
– Це дуже добре, коли з'являються такі спільноти, що намагаються допомогти людям, які опинилися з якихось причин поза соціумом. Якщо у людини виникають проблеми фізичного, психічного або соціального плану та її нікому підтримати, суспільство своєю жорстокістю або байдужістю остаточно «добиває» її… Ми вдячні тим, хто приходить до колонії та спілкується із засудженими, зокрема й готуючи їх до життя на волі. Ми теж постійно попереджаємо тих, що звільняються умовно-достроково або по закінченні терміну, щоб вони не малювали собі життя на волі в рожевих тонах. Як це жорстоко не звучить, але правда в тому, що декому тут краще, ніж було на волі. Принаймні мають дах над головою, постіль, їжу, роботу. Проблем тут у них немає... Проблеми почнуться там…
У нас запеклих злочинців немає, а є люди, яким не подали вчасно руку допомоги. Більшість із тих, хто зараз відбуває покарання, – 1987–1990 років народження. Їхні дитинство та юність проходили в 90-ті, коли було зруйновано колишню ідеологію, а натомість з'явилася «ідеологія вулиці». Моє глибоке переконання: до людей, якими б вони не були, які б недоліки не мали, де б не перебували, потрібно ставиться по-людськи. Тоді є шанс, що вони стануть кращими.
«Суспільство повинне забезпечувати не тільки засудження злочинця, але і його перевиховання, а також соціальну адаптацію після відбуття покарання. Для цього саме суспільство має бути духовним.
Бездуховне суспільство не може бути багатим! Бездуховне суспільство не може бути щасливим, кого б ми не обирали і які б закони ми не ухвалювали», – вважає президент благодійного фонду «Підтримка дискримінованих груп» Тетяна Петрова.
Мабуть, не можна не погодитися із цією думкою. Адже оступитися в цьому житті може будь-хто. Недаремно ж колись наші прадіди склали приказку: «Від торби та в'язниці не зарікайся». От тільки суспільство, що протягом століть намагається вдосконалити карне законодавство, не може або не хоче створити закони, які гарантували б тим, хто колись скоїв злочин і чесно спокутував провину, можливість адаптуватися на волі, а не знову втрапити за ґрати.
