Близько шести років тому із цілком зрозумілих причин я опинилася в пологовому будинку. Дуже виразно запам'яталася одна пригода. До приймального відділення прибула молода жінка. Через півгодини вона народила хлопчика. Наступного дня, як нам повідомили всезнаючі санітарки, новоспечена мама заявила, що має намір відмовитися від дитини. Причому це були її другі пологи. Від першого маляти також написала відмову.
На посту чергової медсестри, на звичайному зошитовому аркушику, вона писала про те, що зрікається рідної дитини.
У мої 22 роки це видалося мені серіальним дикунством, безглуздим початком невигадливого індійського фільму, у якому героїню примусили відмовитися від сина, а через кілька десятиліть він її знайшов…
– Чому? – тихо запитала у молодої мами, яка незграбним почерком повільно виводила страшні слова.
Вона промовчала. Тільки дописавши, підняла на мене очі й відрубала:
– Він мене любить. Але дітей не хоче…
Через кілька років я довідалася, що таких жінок називають відмовницями. Про них ми й поговорили з головним спеціалістом Одеського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Наталею Пуртовою.
– Наталю Геннадіївно, як відмовниці потрапляють до ваших списків?
– У нас є договори з усіма пологовими будинками міста. Вони інформують нас, коли жінка перед пологами або після них говорить, що хоче відмовитися від дитини. Мене одразу викликають, і я проводжу бесіду. Намагаюся зрозуміти причину, з'ясувати, як можна допомогти обом – матері й дитині.
– А що вони найчастіше говорять про причини?
– У відповідній графі зазначають матеріальні проблеми, відсутність житла, наявність інших дітей. Трапляються формулювання: «Співмешканець залишив без засобів до існування, немає грошей на їжу», «Хочу пожити для себе. Життя одне».
– Умовити жінку не полишати дитя – це одне. А допомогти їй – зовсім інше. Ви подаєте якусь допомогу, крім психологічної підтримки?
– Найголовніше, щоб жінка зрозуміла – вона не сама. Є поруч люди, які спроможні та хочуть допомогти. Наш Одеський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді вже багато років співпрацює з декількома громадськими та благодійними організаціями в місті: БФ «Світлий дім», ГО «Центр життя», реабілітаційний центр «Преображеніє». Були випадки, коли на допомогу приходили православні священики. Сьогодні міською владою вирішується питання про створення соціального центру матері й дитини для подавання допомоги жінкам, що опинился у складній життєвій ситуації.
Жінки, що потрапляють до реабілітаційних закладів, згодом починають допомагати одна одній. Крім цього, з ними працюють психологи й наші соціальні працівники: сприяють у відновленні документів, одержанні грошової допомоги, працевлаштуванні. Або навіть допомагають повернутися додому. Бували випадки, коли родичі породіллі навіть не підозрювали про те, що діється.
Але ж по суті ми даємо їй майже останню можливість змінити свій намір. Поясню, чому. Після того як мати написала заяву про відмову, у неї є тільки два місяці, щоб передумати. Після закінчення цього часу дані її дитини відправляються до банку всиновлення, і повернення вже немає.
Ніколи не засуджую своїх підопічних. У людей виникають різні ситуації. Буває, жінка просто боїться. Припустімо, вона дуже молода, навчається в інституті, у неї уже є одна дитина. Чоловік-ровесник ніде не працює. Батьки померли. От і вирішила, що ще одна дитина в родині буде зайвою. Головне, щоб вони усвідомили, що є такі ж сім’ї , як у них. І вони також зможуть допомагати одне одному.
Був 2007 рік. Молода жінка збиралася відмовлятися від дитини, бо мама не приймала її з дитиною на руках. Вирішила позбутися немовляти. Обох перевели до лікарні. Довелося купувати пляшечки, сосочки та інші необхідні речі для грудничка, адже в неї нічого не було. Потрібні були пелюшки, сорочечки. Придбала тканину, і ми з чоловіком вечорами шили пелюшки для маляти. Аби тільки вона його не полишала, аби тільки забрала до себе. Але в певну мить вона просто пропала. Через якийсь час з'явилася та сказала, остаточно вирішила не обтяжувати себе турботами за дитину.
Більшість жінок, із якими ми працюємо, зовсім не готові до материнства. Ця тенденція лякає.
Але, не сперечаюся, бувають і хепі-енди.
Уявіть собі 21-річну жінку. У неї вже є одна дитина. У родині проблеми: відносини з мамою не складаються, хлопець, довідавшись про вагітність своєї подруги, зникає. Вона сама в однокімнатній квартирі, яку їй заповіла бабуся. Усі її покинули. Вона категорично відмовилася забирати маля.
За якийсь час схаменулася. А натоді маля вже помістили до Будинку дитини в іншому місті області. Ми почали обходити всі можливі служби. Долучилася й мама підопічної. Вони помирилися й разом ходили по інстанціях. У результаті неймовірних зусиль змогли забрати дитину. Повернувся й батько маляти, і пара узаконила свої відносини. І живуть тепер невеликою, але вже щасливою родиною.
– Що буває в тих випадках, коли не вдалося переконати жінку забрати із собою власне дитя?
– Ви знаєте, на жаль, є чимало випадків, коли в цьому нема сенсу. Так, так, не дивуйтеся. Не всіх варто умовляти. Наприклад, коли мама – наркоманка й не хоче лікуватися. Як віддати їй дитину? Або потрапляють до нас жінки без певного місця мешкання. Вони нічого не бажають міняти у своєму житті й дитя для них – лише непотрібний тягар. Хоча я завжди намагаюся спонукати жінку задуматися і не вгаяти свого шансу на інший спосіб життя.
Породіллю запитують: «Від кого ваша дитина?». Вона зовсім спокійно відповідає: «Не знаю, багато їх там на смітнику тирлується. Хіба всіх запам’ятаєш?! Краще дайте мені дві гривні доїхати до Привоза. Більше мені нічого не треба. Я там протримаюся». «А як же дитина?». Це питання, як правило, залишається риторичним…
Є люди, яким чужі моральні цінності. У кожному разі я переконую їх, що є шанс змінити своє життя у кращий бік. Але для декого кращий бік – це найгірше існування з нашого погляду.
– Згідно зі статистикою, за минулий рік було 19 жінок, які заявили про своє бажання полишити дитину на піклування держави. Вісім із них змінили свій намір і забрали дітей додому. Багато це чи мало, на Ваш погляд? Що найтяжче в роботі із цими жінками?
– Цифра вісім радше тішить. Це непоганий показник.
Найтяжче в цій роботі – коли усвідомлюєш, що для жінки народжена нею дитина не має абсолютно жодної вартості. Більше того, вагітність їй видається якимось болотом, у якому вона загрузла на дев'ять місяців. З пологами вона зможе цей бруд із себе обтрусити. Коли бачиш, що молода мати так до цього ставиться, стає справді страшно.
Почастішали випадки, коли породіллями були жінки віком за сорок років. У них уже є діти, родина. Ще одна дитина, м'яко кажучи, небажана. Тому й пишуть відмову.
Батько родини в ув’язненні вже кілька років. Дружина та діти чекають його вдома. У неї трапляється нетривале кохання на стороні. Вона таємно виношує та народжує дитину від коханця. І відмовляється – й від дитини, і від коханця. Незабаром благовірний звільниться. А вона чоловіка любить. Їй дитина від іншого не потрібна. Все одно ж ніхто ні про що не довідається. Вагітність вона приховала від рідних і близьких. Умудрилася.
Ось напише зараз відмову – і ніхто не доведе, що вона невірна була чоловікові. Яка дитина? Немає дитини.
Людина не винна, поки не доведуть іншого, говорить презумпція невинуватості. Хто доведе, що дитина була? А ніхто. Бо за два місяці її відправлять до одного з дитячих будинків міста або області.
На вагітність і пологи деяких жінок спонукає непевність взаємин із чоловіком. Вони вважають, що якщо завагітніють, то обранець неодмінно одружиться. Коли план не спрацьовує і чоловік іде собі далі, дитина стає прикрим тягарем. Бували випадки, коли цілком нормальна в соціальному сенсі жінка полишала дитя, а всім довкола зі слізьми розповідала, що буцімто внаслідок лікарської помилки дитина загинула під час пологів.
– При народженні дитини виділяють чималі як на сьогодні суми. У селах, наприклад, деякі заради цих коштів народжують дітей. А ваших підопічних це не приваблює?
– У багатьох із цих жінок немає власне поняття, що за певних умов – народження дитини плюс оформлення необхідних документів – можна одержати неймовірні (для їхньої реальності) гроші. Вони не бажають нічого чути. Просто просять грошей доїхати до Привоза. Там зрозуміле для них життя: знайомий смітник, компанія… Дитині в тому житті місця немає. Навіщо їй напружуватися, якщо завтра ж вона може повернутися до колишнього безтурботного життя?!
Зустрічалися й молоді панянки, які свою відмову від немовляти мотивували тим, що ще не влаштували свого особистого життя так, як би хотілося.
Переді мною сидить молодиця модельного вигляду. Доглянуті руки, манікюр, зачіска. Вона теж відмовляється від дитини. Їй потрібно влаштовувати своє особисте життя. Вона має народити маля якщо не від олігарха, то від забезпеченого чоловіка точно. А тут не пощастило: завагітніла від однокурсника на одній із вечірок. Аборт робити не захотіла. Перша вагітність усе-таки. А що коли дітей більше не буде. Олігархи таких дружиною не беруть. Тому цю дитину вона залишить державі, а потім народить іще, але вже для того, щоб забезпечити собі дах над головою до кінця життя – незалежно від того, скільки років вона проживе з багатим обранцем. А ця дитина не може забезпечити їй гарантовано оплачену старість…
Були випадки, коли батьки відмовлялися від дітей-інвалідів. Діагноз «синдром Дауна» шокує людей, які довго чекали дитини. На жаль, у нас іще немає жодного випадку, коли батьки, вирішивши відмовитися від хворої дитини, змінювали свій намір.
– У Вас як у людини, що не один рік працює із цими жінками, є з чим до них звернутися?
– Жінкам потрібно дати шанс соціалізуватися. Деякі з них забули, яке є на вигляд біле простирадло. Надавши його, ми, властиво, не розв'яжемо проблему. важливо і потрібно дати їм зрозуміти, що вони люди, навчити цивілізовано спілкуватися з іншими членами соціуму, дати можливість опанувати яке-небудь ремесло.
Потрібно, щоб вони задумалися не тільки, яке хороше є біле простирадло, а і як жити, щоб воно було, і як на нього заробити. Ось тут багато що залежить від самих жінок і їхнього бажання змінити на краще життя своє та створити гідне для своєї дитини.
