У статті «Не багно, а небо…», опублікованій в нашій газеті за 23 лютого цього року, зокрема, було подано думки трьох молодих жінок, що відбувають ув’язнення в Чорноморській виправній колонії. У сповідях Оксани Грибової, Марини Терещенко та Олени Бардейник, які незабаром мають вийти на волю, окрім каяття за скоєні ними злочини простежувалася і тривожна нота. А як зустріне їх суспільство? Чи зможуть вони знову у ньому адаптуватися, знайти прихисток для себе і своїх дітей? Яким буде ставлення до них та їхніх рідних з боку пересічних громадян?
З цією метою кореспонденти «Одеських вістей» провели опитування у різних населених пунктах регіону. Задавали два запитання.
Перше: «Чи взяли б Ви на роботу людину, знаючи, що вона раніше була ув’язненою?»
Директор грузинського ресторану, м. Одеса. Говорив відверто, заручившись обіцянкою того, що ім'я його названо не буде:
– Я не займаюся набором персоналу, але остаточне рішення щодо спірних питань, звичайно, за мною. Скажу чесно, якщо в документах, які подає людина, є відмітка про те, що вона бувала у місцях позбавлення волі, ми її не візьмемо. Це своєрідна страховка від різних проблем, які можуть виникнути, якби ми взяли її на роботу. Вона може щось вкрасти, зникши потім у невідомому напрямі. Це, якоюсь мірою, неправильно, але довіри до такої людини набагато менше, ніж до інших шукачів робочого місця. І взято це переконання не зі стелі. У нас був випадок, коли ми взяли на випробувальний термін сина однієї нашої працівниці. У нього була судимість за крадіжку. Незважаючи на це, ми піддалися на умовляння його матері, що син оступився лише раз, що він усе зрозумів і хоче змінити своє життя. Потрібно йому лише трохи допомогти. Закінчилося це досить плачевно. Людина зникла з великою сумою грошей. Борги довелося віддавати його матері, але після цього випадку дорога до нас для колишніх ув'язнених закрита.
Сергій Петрович, керівник одного з міських комунальних установ Ізмаїла:
– Ви поставили дуже непросте і неоднозначне запитання. Народна мудрість стверджує: від жебрацької долі та арештантської неволі не зарікайся. Тому вважаю, що для морального здоров'я суспільства ми повинні бути терпимими до людей, які побували за «ґратами». Людині завжди потрібно давати другий шанс. Один з моїх улюблених кінофільмів «Калина красная» Василя Шукшина, який саме про цю проблему. Особисто я, звичайно ж, прийняв би на роботу колишнього ув'язненого. Щоправда, я був би до нього все-таки вимогливішим, ніж до звичайної людини.
Валентин Петрович, сільгосппідприємець, Ширяївський район:
– Швидше за все, не взяв би. Мені зайвий клопіт не потрібен. Зважайте на те, що у сільській місцевості робочих рук достатньо і є з кого вибирати, якщо виникає вакансія. А про працевлаштування колишніх ув’язнених, вважаю, повинна потурбуватися держава і влаштовувати їх на роботу, наприклад, за певною квотою на держпідприємствах.
Сергій Хімич, керівник ПП «Вересень», Березівський район:
– В сільському господарстві я працюю 30 років. Ця галузь є своєрідною нішею, яка може приймати подібний контингент. Ще за часів Радянського Союзу до колгоспів приходили колишні ув’язнені й старанно працювали. Звісно, часи змінюються, тому потрібен індивідуальний підхід. Принаймні слід знати людину, яку приймаєш на роботу.
Нещодавно один чоловік після ув’язнення звернувся до мене шукаючи роботу. Оскільки я нормально ставлюся до таких людей, без осуду, тому працевлаштував його і довірив пасти худобу. Натомість він почав диктувати свої умови, а незабаром сталася крадіжка. Такого не траплялося багато років, аж поки цей чоловік не прийшов працювати. Та все ж, я переконаний, що люди різні і не слід думати погано про всіх. Тому в майбутньому не зважатиму на судимість, а братиму до уваги лише якості людини.
Друге запитання було сформульовано так: «Чи дозволили б Ви дружити своїй дитині з дітьми колишніх ув’язнених?»
Діана Каріма, мати трьох дітей, селище Саврань:
– Для мене головне, яка поведінка у однолітків моїх дітей та що вони можуть від них узяти: хороше чи погане. Тому й не забороню дружити з дітьми колишніх ув’язнених за умови, що ті добре поводяться. Буває ж навпаки – у цілком благополучних батьків дитина має нахил до криміналу. В такому разі буду проти спілкування.
Авторитет матері і батька повинен бути «поза» і «над» будь-яким іншим авторитетом. В такому разі вплив вулиці і товаришів не братиме гору над цінностями, набутими і вихованими в сім’ї.
Ірина Лешковят, держслужбовець, м. Березівка:
– Я не забороняла б. Взагалі я вважаю, що не варто упереджено ставитися до людей, які мають судимість, бо в житті трапляються різні ситуації. Все досить індивідуально. Хоча, звісно, треба приглядатися, з ким дружить дитина, адже іноді і в сім’ях з доброю репутацією бувають зіпсовані діти.
Ганна Віталіївна, приватний підприємець, м. Ізмаїл:
– Особисто я переконана, що наявність судимості – це ще не тавро на усе життя. Тому я дозволю своїй дитині дружити з дитиною з родини колишніх ув'язнених, які намагаються жити нормальним життям. І навпаки, я буду категорично проти не те що дружби, але й найменшого спілкування, якщо родина «колишніх», як і раніше, сповідуватиме світ злодійської романтики. Дитина в такій родині, як правило, із самого початку приречена.
Лілія, 29 років, медпрацівниця, м. Одеса:
– Мій син ходить до третього класу. По сусідству з нами живе родина, у якій тато півроку тому повернувся з місць позбавлення волі. Термін він одержав, по-моєму, за великі фінансові махінації.
Наші діти разом ходять до школи. Після занять займаються або у нас вдома, або у них. У вихідні дні теж бігають один до одного у гості, обмінюються комп'ютерними іграми, іншими іграшками. Не бачу в цьому проблеми: діти не винні в тому, що творять їхні батьки. Хоча їм часто доводиться за це відповідати.
У сусідській дитині нічого не змінилося до гіршого з часу повернення її батька: поведінка звичайна, хлоп'яча, мова звичайна, як для дев'ятирічного хлопчика. Щоправда, його мама нещодавно запитала у мене, чи не проти я, щоб хлопчики далі дружили. Очевидно, як і Ви, подумала, що можуть виникнути проблеми. Проблеми і справді можуть виникнути, але не між дітьми, а між дорослими.
Опитування провели: Христина ВІЄР, Олег КОЛЄВ, Тетяна СТОРЧАК і Наталія САМОЙЛЕНКО
