Ми часто говоримо про те, що низько вклоняємося ветеранам, але чи насправді всі уважні до них, чи приділяємо їм потрібну увагу? 9 Травня, в свій ювілейний день народження, Микола Тихонович Шувалов взяв участь у мітингу з нагоди свята. Ветерану, який пройшов страшну війну, виповнилося 95 років.
Він сидів зовсім поруч і слідкував за перебігом яскравих подій. Микола Тихонович терпляче чекав, що про нього згадають. І ось почалося вручення пам’ятних нагород. Можливо, зараз пролунає і його ім’я? Але, на жаль, про нього не згадали.
Вдивляючись в обличчя цього чоловіка не могла повірити, що на День Перемоги він відзначає своє 95-річчя. Слухаючи розповідь про його минуле, я відчувала молодість його душі. У нього є власне розуміння суті життя – до будь-яких труднощів ставитися по-філософському: якщо вони з’являються, то їх треба долати та йти далі. Тому ветеран живе не тільки минулим, а і сучасним. Він з повагою згадує героїзм загиблих друзів і вважає, що все зроблене не пропало даремно.
Випробувань долі у круговерті життя було немало з дитинства. У 1928 році через тиф померли всі рідні, окрім батька. Проте вже тринадцятирічним він став жити самостійно, працював розсильним. Голодний 1932 рік загартував характер юнака. На той час він, щоб якось забезпечити себе, працював в закладах громадського харчування помічником кухаря, а згодом і кухарем, потім у конторі бухгалтером.
У 1940-му Микола Тихонович прийняв присягу і служив в 135-му артилерійському полку, який розташовувався на кордоні з Польщею. З першого дня війни вступив у бій з ворогом. На Черкащині він потрапив в полон. Пробув три дні за колючим дротом без їжі та води. Коли полонених почали відправляти до Німеччини, Шувалову вдалося заховатись у короварні. Взявши із собою вила, він утік по очеретах. Зупинитися довелося у найближчому селі. Бо навкруги були німецькі війська. Микола Тихонович, щоб не привертати уваги, влаштувався працювати на зерновий тік. Через деякий час багатьох чоловіків з току викликали до комендатури. Виходу не було – довелося підкоритися. І так сталося, що герой нашої розповіді потрапив на допит першим, а потім машиною, разом з незнайомим хлопцем їх повезли до концтабору у Золотоноші. Але знову доля подарувала щасливий випадок, і полонені, під час перевезення, змогли втекти.
І от знову фронт. Шувалов поповнив розвідувальний батальйон.
З боями визволяв наш герой Берлін, а потім і Прагу, де ще залишалися німецькі формування. Потім був ще рік військової служби в Австрії. Демобілізувався Микола Тихонович у 1946 році. Він удостоєний бойових нагород.
Після демобілізації повернувся Микола Тихонович у Житомирську область, працював у заготконторі. Там же він зустрів своє кохання, вчительку молодших класів, Надію Петрівну. Післявоєнний час був нелегким, але сім’я Шувалових, як і мільйони інших громадян, наполегливо та самовіддано працювала, поставила на ноги дітей – сина Петра, який закінчив Ленінградську військово-медичну академію, він вже полковник у відставці, та дочку Людмилу, яка закінчила Одеський медичний інститут з червоним дипломом і працює лікарем у Березівській ЦРЛ. Понад десять років тому він пережив втрату дружини. Перенести горе допомогли діти, вони завжди підтримують батька. До того ж має наш герой гордість та втіху – трьох онуків і двох праонуків.
Зі слів доньки Людмили Миколаївни, батько не любить розповідати ні про бойові поранення, ні про жахи війни.
– Звісно, нам було шкода батька, коли на мітингу його не згадали, засмутилися разом із ним. Проте ми ж поруч і завжди будемо йому втіхою, – підкреслила Людмила Миколаївна Шувалова.
