Ніна – проста смоленська дівчина, щойно закінчивши навчання у школі, одразу потрапила на війну. Довгих і кровопролитних чотири роки їй судилося пройти фронтовими дорогами. Хоч і минуло відтоді вже стільки десятків років, ветеран війни, мешканка Ширяєвого Ніна Олександрівна Дроздова згадує все до найменших дрібниць, бо ж немає строку давності у пам’яті.
Напередодні 22 червня 1941 року її батько потрапив до лікарні, і Ніна була вдома сама. Пам’ятає, як недільного ранку вибігла надвір із дому, бо всюди чувся несамовитий гул. Глянула в небо – а воно все у літаках, і зовсім поряд рвуться бомби. І те, що дівчина була не в будинку, врятувало їй життя, бо одна з бомб залишила на його місці глибоку воронку. Ні будинку, ні речей, ні документів. Проте добрі люди допомогли їх відновити.
Саме тоді поряд дислокувався прифронтовий госпіталь, і дівчина пішла працювати в ньому санітаркою. З цим госпіталем Ніна Олександрівна переправлялася через річку Волгу, коли радянські війська відступали під натиском фашистської навали, витягувала з-під куль під Сталінградом поранених, допомагала їх лікувати й виходжувати.
У 1943 році її направили до школи санінструкторів на три місяці, а звідти – на фронт. І у військовому званні старшини Ніна Олександрівна потрапила в артилерійський дивізіон, з яким і пройшла далі всю війну. Пересувався дивізіон на кінній тязі, тобто йшли за обозом, на якому перевозили поранених, тягнули гармати. Ось так – і в дощ, і в сніг, і в спеку, і в морози пройшла фронтовичка через усю Болгарію, Румунію, Угорщину і Австрію.
Свою нагороду, медаль «За бойові заслуги», Ніна Олександрівна отримала наприкінці лютого 1945 року. Тоді йшов бій біля озера Балатон, що в Угорщині.
– Сказати, що то було пекло – значить нічого не сказати, – ділиться своїми спогадами ветеран. – Навколо лише дим, попіл, суцільні зриви снарядів, мін, свист куль. Здавалося, що все це ніколи не скінчиться. А ми тримали оборону у тій справжній м’ясорубці і не полишили поранених.
Війна для Ніни Олександрівни закінчилася в Австрії.
– Пам’ятаю, як примостилася відпочити в такі не часті хвилини тиші на війні, – згадує Ніна Олександрівна той незабутній день, – а тут мене будить командир: «Вставай, старшина, а то перемогу проспиш!» Всі радіють, сміються і обіймаються, а на очах – сльози радості. І ця радість перемоги була однією на всіх – загальною і безмежною.
По війні Ніна Олександрівна вийшла заміж, народила і виховала чудового сина і довгий час проживала в Молдавії, де пропрацювала 40 років у сфері торгівлі – завідувала магазином. У 1994 році Ніна Олександрівна переїхала на постійне місце проживання у Ширяєве до сина, який по закінченні вузу за направленням працював і жив у селищі. На схилі літ доля завдала жінці немилосердного та підступного удару, забравши у вічність єдиного сина. Але Ніну Олександрівну не забувають рідні та близькі, сусіди й добрі знайомі. Навідують, допомагають і розраджують у важкі хвилини.
За сумлінну працю Ніну Дроздову нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, який, разом із медаллю «За бойові заслуги», орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, орденом «За мужність» та іншими нагородами, сьогодні гідно прикрашає цю вольову, сильну жінку-фронтовичку.
