Багато які наші співвітчизники давно зневірилися в рідній країні. Вони подумки або в буквальному значенні пакують валізи, мріючи про краще життя за кордоном. Навряд чи хтось із них думає, що є люди, що докладають чимало зусиль для того, аби одержати посвідку на проживання в Україні або навіть громадянство.
Йдеться про біженців. Більшість із них полишили свою вітчизну через надзвичайні обставини. Наприклад, рятуючись від кривавих, подеколи братовбивчих локальних воєн. Часто біженці опиняються в зовсім нових умовах без необхідних документів, достатніх засобів до існування, знання мови, підтримки родичів і друзів. Як правило, цими проблемами в нашій країні займаються міжнародні організації відповідно до розроблених ними проектів. Зокрема чинна нині програма «Місцева інтеграція біженців», втілювана за підтримки Європейського Союзу і Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН).
Сречко Нойман, старший регіональний радник з питань місцевої інтеграції УВКБ ООН, підкреслює, що в процесі соціальної й економічної інтеграції біженці завжди можуть знайти своє місце в суспільстві, якщо їм надати таку можливість і належним чином підтримати їхні зусилля. І справді, в Одесі живуть вихідці з різних країн, які змогли довести (передусім собі), що цілком можливо заново побудувати своє життя в новій країні.
Одна з них – дівчина, що приїхала до Одеси з Демократичної Республіки Конго. Її звуть Нганді Музама, хоча зазвичай вона рекомендується як Флора. Це ім'я було обрано не випадково. Коли Нганді хрестили в церкві, вона та її мама побачили жінку на ім’я Флора у власноруч пошитому гарному костюмі. Саме тоді восьмирічна дівчинка й захотіла стати дизайнеркою одягу, а її мама, підтримуючи мрію дочки, вирішила дати їй це ім'я. У Конго Флора встигла закінчити інститут дизайну. Але опинившись в Україні, дівчина була змушена облишити на певний час улюблену справу. Тут у неї не було навіть швейної машинки. За якийсь час вона зуміла купити її й повернутися до своєї професійної діяльності. Спочатку Флора шила тільки для себе. Першими клієнтами стали друзі та парафіяни храму, до якого вона зазвичай ходила. Флора приїхала до України 2006 року й через два роки одержала статус біженця. Зараз вона так само займається дизайном і пошиттям одягу, а в майбутньому сподівається відкрити власне ательє й магазин.
Шиттям заробляє на життя й інший біженець, що живе зараз в Одесі. Його звуть Дембеле Брахіма. Він родом із Малі. Разом із дружиною заснував власну справу й займається пошиттям ковдр. Згодом Дембеле планує розширити виробництво, орендувати для нього приміщення (зараз вони працюють вдома) і закупити нове обладнання. Уродженець Малі живе в Україні вже досить давно. З’явившись на світ у сім’ї, де було 15 дітей, він закінчив на батьківщині ліцей і почав викладати історію й географію в коледжі малійського міста Гао. У 23-річному віці Дембеле одержав стипендію від Радянського культурного центру в Малі на навчання в університеті. Спочатку він відвідував підготовчі курси в Кишиневі, а потім навчався в Одеському університеті. У той час, коли Дембеле мав би захищати дипломну роботу, Радянський Союз розпався, і, попри 5 років навчання в університеті, він так і залишився без документа про вищу освіту.
У 1992 році Брахіма одружився з українкою, на той час у них уже був однорічний син. Родина не хотіла переїжджати до Африки, і він вирішив повернутися додому сам. Але через неспокійну політичну ситуацію в рідній країні не зміг здійснити свої наміри. Подав заяву на одержання статусу біженця й менше ніж через рік одержав його. Бентежні 90-ті принесли чимало випробувань, вижити допомогла діяльність у сфері торгівлі. Також він викладав французьку мову в університеті, але не міг працевлаштуватися офіційно, бо був іноземець. Далі шукаючи засобів до існування, 2007 року почав працювати в друкарні, потім – у фармацевтичній компанії, а 2011 року заснував, нарешті, власний бізнес.
Проблем адаптації в нових умовах зазнають не тільки дорослі біженці, але й діти. Про це не з чуток знає Олена Хван, яка 2006 року разом із своїми дітьми приїхала до Одеси з Узбекистану. Олена була змушена полишити вітчизну через переслідування з боку держави, викликане її діяльністю в міжнародній громадській організації «Асамблея культурних народів Центральної Азії». Через місяць після приїзду до України подала заяву на одержання статусу біженця. Повертатися їй було нікуди – в Узбекистані її квартиру конфіскували. У часи Радянського Союзу чоловік Олени навчався в Одеському політехнічному інституті й зберіг чимало приємних спогадів відтоді. Тому Олена та її чоловік сподівалися, що їхні діти тут матимуть можливості для розвитку, перспективи.
В Україні Олена зіштовхнулася з багатьма проблемами. Їй довелося довго чекати оформлення документів, через що складно було знайти роботу, житло й продовжити навчання в університеті. У липні 2008 року жінка одержала документи, а в жовтні влаштувалася на роботу соціальним педагогом. Потім вона пройшла тривалу бюрократичну процедуру нострифікації диплома й здобула право продовжити свою освіту. Невдовзі Олена знайшла привабливішу роботу – зайнялася проблемами дітей-біженців. Завдяки підтримці УВКБ ООН вона розпочала приватну практику й зараз, набравши досвіду подолання труднощів у новій для себе країні, допомагає іншим людям, які цього потребують. У майбутньому Олена планує розвивати власний бізнес, хоче здобути українське громадянство й відчувати впевненість у завтрашньому дні.
Попри те, що у кожного з цих людей по-своєму складається нове життя в Одесі, їх, безсумнівно, об’єднують оптимізм і завзятість у подоланні негараздів. Вони звикли змагатися до кінця, не опускати руки. Їхня мрія – жити гідно в країні, яка стала для них новим домом. Між іншим, цього варто повчитися й деяким нашим співвітчизникам. Дивись – і такі популярні зараз вигуки про зміну місця мешкання серед українців втратять свою актуальність.
Анастасія ШКЕЛЬ, працівник відділу громадської інформації УВКБ ООН
