Деякі інтернет-видання чомусь називають їх «тюремниками», хоча в'язниць в Україні, якщо судити з законодавства, не існує, а є виправні колонії та слідчі ізолятори, і вважають, що писати про них можна тільки в різко критичному або іронічному тоні. Можливо, ті, хто так недолюблює «тюремників», вважають, що за ґратами та колючим парканом сидять винятково «ангели», а їх опікують «демони в погонах»? Так хто ж насправді сьогодні виконує роботу з утримання в ізоляції від суспільства тих, щодо кого судом винесено такий захід і кого опікують працівники державної пенітенціарної служби України?
В пошуках відповіді на ці запитання кореспондентка «ОВ» побувала в Одеському слідчому ізоляторі й поговорила з начальником цієї установи підполковником внутрішньої служби Сергієм Афанасьєвим.
– Сергію Олександровичу, для початку хотілося б довідатися як давно Ви стали «тюремником»? І до речі, як Ви сприймаєте такий термін, що його використовують деякі політики й журналісти?
– Уперше я пройшов через контрольно-пропускний пункт Одеського слідчого ізолятора 1991 року, коли тільки починав свою службу в правоохоронних органах молодшим слідчим прокуратури, де прослужив 10 років. Потім працював в управлінні юстиції. А через деякий час мені запропонували перейти до Державного департаменту виконання покарань. Так раніше називалася наша служба. Тут я пройшов практично всі посадові щаблі – від начальника відділення до начальника установи. Коли мені запропонували посаду начальника слідчого ізолятора (на той час я працював заступником начальника з соціальної роботи виправної колонії № 51), я розумів, яке складне «господарство» приймаю. Що стосується того, що нас називають «тюремниками» і, м'яко кажучи, недолюблюють, скаржаться на умови утримання… Скажіть, а кому й коли подобалися наші установи, де громадян обмежують у найціннішому для кожної людини – у свободі? Але хотілося б, щоб люди розуміли: не ми виносимо ці ухвали, ми тільки виконуємо їх відповідно до Закону «Про попереднє ув’язнення», Кримінально-процесуального кодексу та Конституції України. А виносить вироки, застосовує запобіжний захід суд… Наша установа – закритого, режимного типу. Адже ми здійснюємо ізоляцію не найкращої частини нашого суспільства. Після ухвалення нового Кримінально-процесуального кодексу кількість арештованих у нас значно поменшала. Але приміщення слідчого ізолятора від цього не стали новіші. Зараз з'явилися вільні камери, і ми в міру можливості намагаємося їх відремонтувати. А раніше справді, не приховуватиму, була перенаселеність камер.
– Що Ви вважаєте головним у своїй службі?
– Зібрати справжній дружний колектив, відповідальних і професійних працівників і створити для їхньої роботи всі необхідні умови. Це значить, що тоді будуть створені нормальні умови й для тих людей, стосовно яких ми виконуємо судові рішення.
Одразу ж в день заступання на посаду начальника слідчого ізолятора я пройшов по всіх камерах. Знаєте, асоціація така, як ідеш по селу – в одних хазяїв будиночки чисті, доглянуті, в інших – брудні розвалини. Так і всередині камер: там, де перебувають люди, які цінують чистоту, – лад і навіть затишок. А є такі, куди й увійти огидно…
– Кажуть, що у вас є навіть камери-«люкси»?
– Це неправда. У чотирьох корпусах ми білили, фарбували. Але «люкси» – там, де, як я вже сказав, перебувають акуратні люди, які підтримують чистоту. Слідчий ізолятор – це як великий вокзал. Більше трьох місяців, після ухвалення нового Кримінально-процесуального кодексу, у нас мало хто затримується. Термін минув і немає продовження – ми повинні людину випустити. За дотриманням цієї норми ми строго стежимо. За п'ять днів до закінчення терміну відправляємо судді нагадування, і якщо від нього немає жодної реакції, то щойно закінчується остання доба перебування затриманого в ізоляторі, ми його відпускаємо.
– І часто буває, що із суду не приходить санкція на зміну запобіжного заходу або рішення про продовження терміну утримання під вартою?
– Ось нещодавно звільнили двох молодих хлопців, які були затримані за обвинуваченням у незначних злочинах – крадіжці каструль і курей у своїх сусідів-односельців. Два місяці вони пробули в ізоляторі. Ми нагадали про те, що терміни утримання їх минають, і слідчому, і судді, що виносив санкцію. Але реакції не надійшло і ми цих хлопців відпустили. Але звичайно ж, де людям ставляться за провину тяжкі злочини, такого не відбувається.
– Скільки зараз загалом утримується у вас ув’язнених?
– 1388… З них 80 чоловік – це вже засуджені. Вони зайняті на роботі з обслуговування ізолятора.
У середньому в день 170-180 чоловік – так званий транзит. За останні три з половиною місяці понад 40 чоловік вийшли на волю під грошову заставу. Близько 700 чоловік – це ті, хто перебуває тривалий час, бо після винесення вироку подають апеляційну, касаційну скарги... Мушу сказати, що деякі після того як покинули слідчий ізолятор, одержавши вирок з відстрочкою або умовним його виконанням, навіть були вдячні нашій установі, як це не дивно звучить. Справа в тому, що за цей час вони «зав’язали» з наркотиками або алкоголем.
– Ну, гадаю, що все-таки на волі з цим краще «зав’язувати»?
– Безсумнівно, тільки декому для цього бракує сили волі, а тут вони були змушені припинити вживання.
– Що найскладніше для людей, які опиняються у ваших стінах у найперші дні?
– Адаптація. Перетворитися з вільної людини на ув’язненого, який не може за власним бажанням полишити 18-метрову камеру – це морально-психологічний удар.
– За старим КПК рішення про застосування такої санкції, як утримання під вартою, виносив слідчий, що вів кримінальну справу, зараз – суддя. На Ваш погляд – як юриста, як колишнього слідчого – така зміна виправдана?
– Щодня суддя розглядає по кілька справ, крім того, на визначення санкції до нього привозять кілька десятків затриманих. Вникнути в усі справи – нереально. Тому, звичайно ж, можуть бути помилки. Будучи слідчим, я, перш ніж обрати запобіжний захід «утримання під вартою», кілька разів гарненько зважував усі обставини справи, з урахуванням особистості підозрюваного або обвинувачуваного. Тільки в тому разі, якщо громадянин становив соціальну небезпеку й міг зникнути від слідства або, перебуваючи на волі й використовуючи своє службове становище, перешкоджати розслідуванню, я виносив рішення щодо утримання його у слідчому ізоляторі.
– Цього року в стінах слідчого ізолятора померли кілька чоловік. Останній випадок – смерть 29-річного молодого чоловіка, набув широкого резонансу…
– Від початку року – чотири випадки смерті (для порівняння, торік за цей же період їх було дев'ять).
Що стосується смерті Олександра Левинського… Так сталося, що з цим ув’язненим я був знайомий перш ніж він опинився в ізоляторі. У 2010 році він відбував покарання за розбійний напад у Південній виправній колонії № 51, де я тоді працював заступником начальника за соціальною роботою. За сумлінне ставлення до роботи та зразкову поведінку я рекомендував його для умовно-дострокового звільнення на один рік, 2 місяці й 11 днів… Комісія, яка розглядала подання на УДЗ, мене підтримала, а потім і суд виніс відповідну ухвалу. Однак у березні цього року Олександр був затриманий за підозрою в убивстві і 12 березня поміщений до слідчого ізолятора. Кілька разів його вивозили в супроводі конвою до Усатового для проведення слідчих дій. Востаннє він повернувся до ізолятора 26 березня. 5 квітня він звернувся по медичну допомогу у зв'язку з болем у череві. У санчастині йому дали ліки, але болі не припинилися й ми викликали «швидку допомогу». Лікар «швидкої», оглянувши хворого, призначив лікування й поїхав геть. Незабаром сусід за камерою, у якій перебував Олександр, поскаржився черговому на те, що Левинський поводиться неадекватно – ламає речі, розкидає їжу. Ми запросили психіатра й на якийсь час перевели Олександра до іншої камери. Але після бесіди з психіатром ув'язненого знову повернули до загальної камери. 9 квітня, о 7 годині 10 хвилин, він помер. Мені відразу подзвонили. Коли я зайшов до камери, він лежав на ліжку в природній позі. Слідів насильницької смерті не було. Я звернув увагу на його ноги – майже чорного кольору. На них були подряпини… Розтин показав, що причиною смерті став гнійний менінгіт… Якби ми відразу знали його діагноз, щойно він до нас потрапив, ми б відправили його до лікарні й, можливо, хлопця вдалося б урятувати. Але ні він, ні його мати, з якою я відразу ж поговорив, коли її син був до нас доставлений, не звернулися з відповідними скаргами.
На мій погляд, причиною смерті Олександра став його спосіб життя… Що стосується звинувачень, які прозвучали на адресу працівників ізолятора та санчастини, вони не відповідають ні здоровому глузду, ні дійсності. У санчастині у нас служать жінки, а тієї ночі, коли він помер, чергувала працівниця з 42-річним стажем. Дійти думки, що майже двометрового чоловіка побила жінка – ветеран медслужби – може тільки хвора уява. Остання комплексна експертиза включила в себе 38 питань. Діагноз – гнійний менінгіт. Вважаю, що якщо система й винна в чомусь перед цією людиною, то тільки в одному: не наполягли на тому, щоб «швидка» його забрала до лікарні. Можливо, лікарі ще встигли б його врятувати, хоча судячи з діагнозу, який визначив розтин, це було зробити вже практично неможливо. На даний момент усі обставини справи вивчено. Неправомірних дій з боку наших працівників не встановлено.
Крім того, ті, хто стверджує, що на території слідчого ізолятора можна катувати й бити ув'язнених так, щоб це було непомітно, живуть старими уявленнями про нашу установу. У нас скрізь встановлено камери спостереження, й оператори, які чергують біля моніторів, постійно бачать, що діється на території, зокрема в санчастині, в коридорах корпусів. Камери спостереження встановлено й у приміщеннях, де перебувають засуджені до довічного ув’язнення.
– А що сталося 19 квітня? Деякі інтернет-видання поквапилися повідомити про масові заворушення на території слідчого ізолятора…
– Так, ми з подивом читали, що у нас буцімто ув’язнені палили матраци, були погроми, галас. 22 квітня слідчий уже виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю самого факту даних подій.
– На Ваш погляд, хто зацікавлений у такому «піарі»?
– Варіантів багато, можливо, це хтось із колишніх наших підопічних, а може, просто комусь потрібна дешева сенсація. Але це морально та психологічно пригнічує працівників. Можливо, я заважаю на цій посаді комусь із наших підопічних або колишніх підопічних, бо у мене тут немає позаштатних наглядачів, ув’язнених з особливим правами (може, хтось там кимось себе і вважає, але для мене всі рівні). Слідчий ізолятор – це державна установа, що виконує рішення суду. Для мене всі, хто до нас потрапляє, – громадяни України, які користуються всіма правами за винятком обмежень, зазначених у вироку суду.
– Скажіть, будь ласка, якщо у когось із ув’язнених виникають які-небудь претензії, пов’язані з утриманням, кому і як вони можуть поскаржитися?
– Скаржаться найчастіше на психологічну несумісність зі співкамерниками. Ось зараз у мене на столі кілька подібних скарг. Ці питання ми можемо вирішити без жодних проблем. Відразу ж переводимо людей з однієї камери до іншої, міняємо їм сусідів.
– За обвинуваченням у яких злочинах на даний час перебувають в ізоляторі ув’язнені?
– Жінки здебільшого обвинувачуються в шахрайстві, убивстві, крадіжці… Серед чоловіків – грабіжники, злодії, убивці, хулігани. Є ґвалтівники, а також обвинувачувані в незаконному обігу наркотиків і розкраданні майна, кіберзлочинці (зчитували коди з карток), банківські працівники.
Якщо говорити про вік, то 50 відсотків – це ті, кому до 30 років. Жінок у нас зараз 75, неповнолітніх – 16, колишніх працівників правоохоронних органів – 42. (Серед них є й наш колишній співробітник, який обвинувачується в незаконному обігу наркотиків, а простіше кажучи, – передавав ув’язненим наркотики), є кілька іноземців.
– У вас тяжка служба, зокрема і з психологічної точки зору. Тут, за парканом із колючим дротом і вишками, зібране багато негативу. А чи є щось позитивне у вашій роботі?
– Це наш колектив, що складається з 200 співробітників. Дві третини з них – жінки. Наприклад, відділ відеоспостереження цілком складається із представниць слабкої статі, точно так і бухгалтерія, і відділ з нагляду за виконанням судових рішень, а також бібліотекарі, продавці в корпусах, працівниці медичної частини…
– За віком, хто переважає – молодь чи люди старші?
– Зараз на службу надійшло багато молодих, які хочуть підтвердити диплом юриста. Є й ті, хто хоче стати юристом, і ми даємо їм рекомендації для вступу до вузів. Ось нещодавно тільки сім дівчат за нашими характеристиками-рекомендаціями вступили на заочні відділення різних навчальних закладів.
Раніше ми зазнавали великої плинності кадрів. Тепер з'явилася стабільність, покращилися умови роботи й оплати. У нас є свій гуртожиток, свій клуб, свій спортмайданчик, є соціальний пакет. Але до розв’язання всіх проблем, звичайно, ще далеко…
