Ользі Захарівні Левицькій минуло 96... Вона найстарша жителька Слюсаревого. Напевно, головним у житті цієї жінки є те, що самотужки зуміла виростити трьох доньок.
А розповідь про себе Ольга Захарівна розпочала із споминів. Народилася вона буремного 1917-го, коли все в країні жило революцією. Її батьки – Захар та Марія Шкрабаки були селянами. Серед дітей Ольга – четверта, передостання, дитина. Батько рано овдовів. А наприкінці 20-х років Захар Шкрабак потрапив до списку тих, хто підлягав розкуркуленню.
Сільські активісти не церемонилися з «класовими ворогами». Арештували господаря разом із старшим сином Юхимом, конфіскували усе майно і хату теж. Виселені з рідного гнізда сестри Валентина, Параска, Ольга та Ірина більше року були змушені мешкати у татової матері – бабусі Федори.
Тато з Юхимом таки повернулися з неозорих сибірських просторів. На усі розпитування про те, де вони були, казали коротко: «Не радимо вам туди потрапити…» Захар разом із сім’єю вступив до колгоспу. Саме тоді розпочався трудовий шлях Ольги, якій ледве виповнилося тринадцять років. Працювала в польовій бригаді. За кілька років стала ланковою.
Свого хлопця дівчина зустріла у рідному селі. Ольга покохала Віктора Левицького. Вони побралися. У молодого подружжя народилися дві доньки – Меланія і Валентина. Ольга не могла натішитися своїм материнським щастям. Та радісне сімейне життя тривало недовго. Грянула війна, і Віктор пішов на фронт, звідки уже не повернувся.
Жінка з дітьми пережили окупацію спочатку німецьку, а потім і румунську. Пригадує, як «господарювали» у їхній оселі німці, як окупанти витягли з обори і закололи для себе кабанця. Ольга цю втрату пережила мовчки.
Після визволення села солдатська вдова знову пішла в польову бригаду, де і пропрацювала до виходу на заслужений відпочинок. Старалася, аби заробити якнайбільше трудоднів, бо ж сама піклувалася про двох доньок та про немічну свекруху. Адже в той час від держави ніяких соціальних допомог на дітей самотнім матерям не виплачувалося.
У вихідні Ольга старалася попоратися. Жінка розповідала, як ходила до лісу, на плечах приносила в’язанки хмизу. Так робила запас палива на зиму. Запав у пам'ять Ольги Захарівни голодний 1947 рік. Щоб нагодувати рідних, вона приносила з лісу жолуді. Також ходила на річку Південний Буг, що за п’ять кілометрів від села. Із дна річки діставала скойки. Варила ці «продукти», тим і харчувалися.
Ольга Левицька мріяла про жіноче щастя, щоб донькам – був батько. Трапився їй чоловік, почали жили разом. Федір заробляв у селі перекриттям покрівель. Народила Ольга доньку Надію. Та звити сімейне гніздечко жінці, на жаль, не вдалося.
Нині бабця Ольга мешкає у своїй оселі сама. Донька Валентина живе по сусідству, а наймолодша Надія – в Одесі. На жаль, в 90-х роках відійшла в інший світ Меланія.
Як на свій вік, Ольга Захарівна ще молодчина. Утримує в домашньому господарстві кілька курей. Самостійно обробляє невеликий клаптик городу. Крім рідних, поратися по господарству та виконувати домашні роботи жінці допомагає соціальний працівник Людмила Загранична.
– Нелегким видався мій життєвий шлях, – такий висновок Ольги Захарівни, – та я щаслива. Подолала труднощі, виростила донечок, тепер на втіху пішли онуки, праонуки і прапраонуки, – то мені на схилі віку є чому порадіти.
