«Годі, більше не можу: завтра ж – заяву на стіл! Знову прокинулася вночі і до ранку думала про цю молоду матір, хвору на СНІД. Її дитина, на щастя, народилася здоровенькою, і тепер вона плаче над нею: буде її маленька рости сиріткою… А інтернати? Нещодавно до прийомної сім’ї забирали дівчинку – усі діти вибігли проводжати. І ця трирічна крихітка, яку забирали, втішала: «За вами теж прийде мама з татом», а у діток в очах… Я ледве стрималася, а вдома плакала в подушку – за що така доля? Годі, не можу все це горе бачити щодня, завтра ж – заяву на стіл…»
Такі тяжкі думи несла соціальний працівник, крокуючи на околицю міста Рені, до прийомної сім’ї Глущенків, супровід якої служба зобов'язана провадити. А ось і будинок – акуратний, обвитий виноградом. У дворі, як завжди, ні смітинки і – море квітів. З якою любов'ю тут доглядають за палісадником, які яскраві барви! А городик? Ні травинки: помідори, огірки, кабачки – рядочками. В усьому відчувається дбайлива рука та добре серце. У цьому дворику якось і дихається по-іншому. Здається, що всі проблеми залишилися далеко, а тут літають янголи та вносять у душу заспокоєння. Маленький райський куточок на землі.
А ось і дітки Богдан, Сашко, Едик, Вірочка радісно вибігають назустріч. За ними статечно виходить Толик, він у нас вже дорослий, до закінчення школи залишився рік, мріє стати моряком.
Вірочка тягне за руку – хоче швидше показати свої нові малюнки. Так, вона в нас художниця. Скільки життя в її роботах, які світлі фарби вона обирає! Ось – будинок і будка з веселим цуциком. От їхня сім’я: тато, мама і четверо братів. Себе дівчинка зобразила з великим рожевим бантом. А ось велика сцена: Віра в сукні принцеси, її брати – гусари, вони танцюють на новорічному балу.
Як тільки-но у 2003 році вийшов у світ Указ Президента України про створення прийомних сімей, Юрій та Зінаїда Глущенки самі прийшли до райдержадміністрації, показали вирізку з газети: ми хочемо створити таку сім’ю. І почалося довге готування, адже оформити всі документи не так вже й просто. Довідки про доходи, про побутові умови, про стан здоров'я тощо. Але ж це – лише початок…
Як швидко біжить час. Їхній первісток вже дорослий хлопець, ще рік – і вилетить із рідного гнізда. А поки що – яке щастя! – дім наповнений дитячими голосами. Що за галас? Як завжди, камінь спотикання – комп'ютер: кожному приділяється одна година. У когось вона минає, хтось квапить: «Вставай, тепер моя черга!» «Діти…» – говорить одне лише слово батько, і одразу встановлюється обумовлений порядок. У цій сім’ї на дітей ніколи не підвищують голосу.
Зараз, на канікулах, можна зітхнути легше. А ось навчальний рік – це справжня карусель! Вранці п'ятьох зібрати до школи, нагодувати, проконтролювати, щоб ніхто нічого не забув. Оскільки до школи далеченько, Зіна відвозить дітей на машині. Потім треба забрати – кого з п'ятого, кого з шостого уроків, швидко нагодувати обідом, а в другій половині дня – відвезти до школи мистецтв. Сашко, Богдан, Едик і Віра танцюють у зразковому ансамблі «Конфетті». Балетки, колготки, трико, шпильки – за усім цим теж треба встежити.
Вечорами – усі сидять за підручниками. Одному із труднощами дається математика, інший плутається в історичних датах – скільки треба терпіння батькам! Зіна та Юрій не вимагають від дітей неодмінно високих оцінок: від кожного – за його можливостями. «Кожна дитина індивідуальна і цінна, незважаючи на її характер та зовнішність», – так написала десять років тому Зіна, заповнюючи анкету, щоб взяти до сім’ї першу дитину.
Зіна нерідко залишається сама з п'ятьма дітьми і на господарстві: глава родини періодично виїздить на заробітки. Так, щоб утримувати таку сім’ю, дім, треба багато працювати. Для дітей тато – гідний зразок чоловічої витримки, відповідальності, працьовитості.
Коли 1 червня, справді професійне свято подружжя Глущенків, у Міжнародний день захисту дітей, їхній дім відвідав голова Ренійської райдержадміністрації В. Арнаут, господиня сказала:
– У нас є не лише донька Віра, у нашому домі живуть ще Надія та Любов.
«Дивовижний дім – усі сердечні рани загоюються, – розмірковувала соцпрацівник, прямуючи за іншою адресою. – Незабаром створимо в районі дев'яту прийомну сім’ю, ще з'явилися три охочі, збирають документи. Там, в інтернатах, хтось чекає недарма – скоро прийдуть мама з татом! І заради цього, справді, варто працювати! Ні, заяву я писати не буду…»
