Маленький Петрик народився інвалідом – у хлопчика ДЦП, він не може ходити. Малюк мріє, що “лікар полагодить йому ніжки”, і він буде грати із хлопчиками у футбол, а поки що бабуся возить онука на прогулянку у візку. Петрикова мама померла рік тому, хлопчикові було чотири роки. З того часу бабуся стала його єдиним другом. Але, незважаючи на життєву несправедливість, Петрик залишився добрим та чуйним хлопчиком. Коли виросте, він хоче стати кухарем, щоб щодня пригощати бабусю смачними пирогами.
Нещодавно я стала свідком одного випадку. На дитячому майданчику маленька дівчинка зірвала квіточку і подарувала її Петрикові. Але не встигли дитячі очі наповнитися радістю, як до дівчинки підбігла її мати з криком: “Відійди від цього виродка!” Схопивши доньку за комір, жінка різким рухом руки відштовхнула її вбік. Після, використовуючи ненормативну лексику, спробувала пояснити Петриковій бабусі, що інвалідам не місце на дитячому майданчику, що подібне спілкування згубно впливає на психіку здорових дітей, і зокрема на психіку її доньки. На мій подив, ні в кого із присутніх не виникло бажання захистити нещасного малюка, більше того, жінці вдалося знайти однодумців, незважаючи на те, що цей огидний монолог чули їхні діти.
Дитячий психолог Ірина Зайченко, яку я попросила прокоментувати дану ситуацію, вважає, що така поведінка може призвести до того, що дитина виросте нетерпимою та жорстокою до людей, відмінних від неї за фізичними ознаками, або замкнеться в собі і буде вести подвійне життя: відчуваючи жалість та співчуття до інших людей, вона буде чинити так, як її навчили батьки. Ця суперечливість може призвести до внутрішньособистісного конфлікту, що руйнівно впливає на дитячу психіку. Згодом дитина може одночасно відчувати двоякі взаємозаперечувальні почуття до того самого об’єкта. У психології це явище називається амбівалентністю.
Із розповіді Ірини я зробила висновок, що демонструючи приклад такої поведінки своїм дітям, ви не лише негативно впливаєте на їхню психіку, але й ризикуєте в майбутньому стати жертвою власного виховання. Як говорить народне прислів’я: що посієш – те й пожнеш. Прищеплюючи дітям презирство до хворих людей, ви не можете розраховувати на їхню любов і піклування на схилі віку, тому не ображайтеся, коли ваші нащадки віддадуть вас до Будинку старих людей або викинуть помирати на вулицю. Ви на це заслужили.
Згадайте казки, на яких виховувалося старше покоління, де сильний допомагає слабкому, де висміюється підлість та жорстокість, а головне – добро завжди тріумфує над злом. У казці про квіточку-семицвіточку, дівчинка Женя, відірвавши останню пелюстку виконання бажання, подарувала хворому хлопчикові можливість ходити. Для того, щоб поставити на ноги маленького Петрика, недостатньо відірвати пелюстку та сказати чарівні слова, але ваші співчуття, доброта і терпимість можуть значно полегшити життя таким дітям, як він. А тим, хто, як і раніше, вважає, що має право обзивати дітей-інвалідів виродками, хочу сказати, що моральне каліцтво страшніше за фізичне і лікуванню не підлягає. Тож ваш діагноз – остаточний!
