– Подивися на її сукню: синя у горошок. Це ж минуле століття. Де тільки вона його взяла? Уже кілька років у ньому ходить. Негоже вчительці так виглядати. Але ж чоловік її добре заробляє. Машини вже дві поміняли, а вона як обідранка одягається. А донька її купує собі сукні по тисячі гривень. Мені її сестра розповідала.
– А ти бачила, у чому прийшла Таня-продавщиця? У пантофлях, та таких обдертих, що мені б соромно у таких у город вийти. Не дивно, чому від неї чоловік до Зіни-листоноші йде час від часу. Треба ж за собою доглядати хоч трохи…
– А квіти які вона принесла?! Дві напівзів’ялі трояндочки. І ті обсипалися майже…
Ця мимоволі підслухана мною розмова відбулася не у крамниці, на базарі або десь в іншому громадському місці. Ні. Обговорення присутніх відбувалося на похороні молодої жінки. Вона пішла з життя, залишивши чоловіка із трьома дітьми й хворого батька.
Похорон у селі складається з низки обрядів. Усе частіше плач найближчих родичів покійної перебивали пасажі тих, хто прийшов віддати останню данину пам’яті. То вінки недостатньо розкішні, то рушники, за звичаєм роздані усім присутнім, могли б бути дорожчими, то труна без надмірностей…
Розмови на поминальному обіді, що був по відспівуванні та похованні, також на мій подив були присвячені винятково достоїнствам поданих страв. Іноді можна було навіть почути смішки.
День закінчився. Горе, здавалося, замкнулося в будинку, де тепер уже не було дружини, матері, дочки. Кожен із присутніх повернувся додому…
…щоб продовжити скорбити…
Цього ж вечора на особистій сторінці покійної в одній із соціальних мереж з’явилися численні коментарі зі співчуттями рідні. Не вгамувалися ці соціально активні співчутливі й наступного тижня: деякі копіювали скорботні вірші з різних джерел, інші навіть писали самі й присвячували їх жінці, яка пішла з життя. (Навіть ті, кому не давали спокою немодна сукня вчительки і старе взуття продавщиці). Усе це супроводжувалося плачучими пичками з арсеналу соцмережі. Більше того, багато користувачів ставили позначку «Клас» поруч із найнесамовитішими віршами або словами співчуття.
Згадую ще випадок: молода дівчина, яка втратила маму ще в дитинстві, постійно пише у соцмережі про свою скорботу й сум, викликаючи хвилю співчуття у друзів і близьких. Я запитала в неї, чи допомагає їй якось така громадська підтримка. На що вона відповіла, що ніщо не допоможе повернути маму. А таким чином вона намагається зробити так, щоб про неї не забули.
Не вистачало ще викласти фото жінки в похоронному савані, щоб вірші й слова набули ще більшого емоційного забарвлення, подумалося.
Але в одному з південних міст пішли й на таку дикість. Одна з користувачок виклала на загальний огляд цілий альбом з фотографіями з похорону своєї племінниці – десятирічної дівчинки. (Імена та інші дані, звичайно, не називаємо). На знімках – дівчинка в білосніжній сукні у величезній розкішній труні, поруч із якою застигли вбиті горем батьки, братик і сестричка. І під фотографіями теж купа співчуваючих коментарів, віршів, зображень зі свічками й квітами.
Логічне запитання – кому це зараз треба: вірші, обіцянки вічної пам’яті в серцях і так далі – перетворилося на риторичне. Де були «писачі віршів» за життя молодої жінки, та й інших, хто пішов з життя? Чому обсипають словами вдячності й любові зараз?
Не знаю, що назвати більш диким явищем: те, що прощання з людиною перетворилося на звичайний балаган у сіро-чорних тонах чи те, що у моду входить «скорбота напоказ».
Довго думала, чи не виправити заголовок. Але, напевно, кожен для себе вирішить сам – чи дивна така поведінка людей?
