Різні за віком, соціальним статусом (або за відсутності такого), віряни та атеїсти, політизовані та аполітичні – усі вони однаково відчувають потребу періодично бувати тут, на березі Дунаю, на 95-му кілометрі міжнародної ріки. Пам’ятаючи небажання міської влади Ізмаїла називати напівлегальний пляж пляжем, виявлю солідарність із місцевими журналістами. Колеги змагаються у винахідливості, іменуючи це місце то зоною відпочинку городян, то територією, що прилягає до діорами, то районом меморіального парку-музею «Фортеця», то майданчиком перед кафе «Кораблик»… А ось так по-флотському – 95-й кілометр – ще не було.
Що стосується тутешнього пляжного співтовариства, то віднести його до типових громадських організацій не можна хоча б тому, що до мети та завдання наших пляжників не входить одержання приміщення під офіс. Сюди приходять люди, за влучним висловом одного аборигена, щоб привітатися з Дунаєм. Додам: привітатися та зарядитися дунайською енергетикою. Приходять з різним настроєм та в різному стані, повертаються – незмінно в гарному. Для когось пляж – тренажерна зала, а пісок під ногами та дунайська хвиля – найкращі масажисти. Хтось жваво обговорює кулінарні тонкощі, а хтось вирвався з офісної суєти та духоти, щоб викурити заспокійливу сигарету, розглядаючи румунський берег…
Щось нас усіх поєднує. І це щось – велика європейська річка Дунай. І якщо мене запитають, про що це я, відповім: врешті-решт, про патріотизм.
