Спина до спини сиділи ковалі на березі озера. Нарівно поділивши махорку, мовчки курили... Обоє, не признаючись один одному, думали про майбутні в їхньому таборі заручини. «Ось так усе життя, Міро, ми з тобою плече до плеча, рука до руки, – міркував собі Степан. – А сьогодні... сьогодні може багато що змінитися в нашій дружбі...»
– Ти, Міро, не до решти роздмухуй міх, – очищаючи молот від застиглих залізних стружок, звернувся до напарника Степан.
– А чому?.. Дивися, скільки підків, – незадоволеним тоном відповів той.
– Ти ж знаєш, що в таборі в нас сьогодні... Не квапся... Не квапся віддавати свого Аладара в руки цієї соплячки, – розгладжуючи міх широкими мозолистими долонями, умовляв Степан.
– Знаєш що!.. – спалахнув Міро. – Не твоя собача справа!
– А-а-а... Поради любиш давати, але чужих не чуєш!.. Змолоду ми з тобою ковалюємо, і все разом... Дивися, від твого діда дісталися нам інструменти, від мого – міх... Скільки ми з тобою підкорили заліза... Наш табір рухається з місця на місце, а підкови надійно служать тисячам коней... Почуй хоч один раз мене!.. Я все-таки старший за тебе на півтора року... І взагалі, що я тобі – ворог? – повернувся Степан до Міро.
Вони як укопані мовчки стояли й дивилися один одному в очі. Потім Степан різко відкинув молот убік, узяв Міро за комір, кричучи:
– Лайно ти! Лайно!.. – і повалив його на землю.
Міро відразу відкинув друга ногами. Почалася бійка... Непомітно їх оточили циганчата, які зацікавлено спостерігали за ковалями. Помітивши їх, Міро вмить підхопився й, розмахуючи руками, крикнув:
– Геть по наметах!..
Дітлахи миттєво розбіглася в різні боки, залишаючи за собою хмари пилу й несучи до табора чутку про бійку ковалів.
* * *
Безводний бессарабський степ... Хто по ньому тільки не ходив! Ця земля пам’ятає печенігів... По ній на Балкани йшло військо хана Аспаруха, що заснував Болгарію. Вона дала притулок тисячам болгар, гагаузів, албанців... Досі в ній змішані з чорноземом кулі воєнних років... Вона вабить і волелюбних циган, предки яких тисячі років тому розійшллися по всьому світі з Індії. Їхні темпераментні пісні по вечорах лунають над степом, долинають до прилеглих сел.
...Біля озера Ялпуг розташувався табір барона Парна. В окрузі його шанували за справедливість. Зазвичай барон в’їжджає в село на білому коні. З-під фетрового капелюха – довге, не за віком сиве волосся... Кажуть, що йому за сорок, а посивів рано від пережитого. Між собою цигани лагідно звуть його Світлий. Та й місцеві мешканці вже звикли до його доброго прізвиська. Жінки полюбили Парна за м’який голос, чоловіки – за розважливість, а старі жартома називають Світлого головою циган. Була б їхня воля, вони обрали б його господарем села, та у звичаї довіряти свої проблеми чужинцям, тим більше – циганові.
Що й казати, цигани довго не засиджуються на одному місці. Без кочового життя вони себе не мислять. А його табір затримався... І здається, припав, як то кажуть, до двору селянам. Щоправда, одна з місцевих дівчат ховає на нього образу. Її батьки після довгих роздумів підкорилися почуттям закоханої дочки, давши згоду на заручини з найчарівнішим циганом – музикантом, у якого потай усі її однолітки були закохані. Але Світлий відмовив хлопцеві, нагадавши йому циганський закон: «Ром – ромеско, гаджес – гаджеса», що означає: «Циган – із циганом, не циган – не із циганом».
...Сьогодні в таборі заручини. І Світлий буде представляти сторону Лолуді, наймоднішої дівчинки серед циганок. Її мати має славу обдарованої ворожки... Багаті люди за чесну працю винагороджують удову одягом, який далеко не завжди побачиш навіть на міських дівчатах. Одягає майбутня наречена, як заведено у циган, по п’ять-шість спідниць. У них вона ховає всі коштовності. І не від злодіїв. Так звикли зберігати золоті прикраси кочові циганки: носити їх у спідницях усе життя. Їй вони дісталися ще від бабусь і мами. Одне слово, наречена багата... Але не тільки від барона залежить, чи стане вона дружиною Аладара... Чи завершаться заручини традицією циган – розламуванням хліба навпі?.
В очікуванні цього моменту – весь табір... Парно теж хвилюється. І не без підстави...
* * *
Дещо заспокоївшись, ковалі зняли з себе чорні, як смола, фартухи й сіли біля берега озера. Спина до спини. По-братерськи поділили махорку, довго мовчки курили, кожнен думаючи про майбутнє сватання. Тишу порушив Міро:
– Двадцять... Двадцять, якщо не більше, років ми з тобою, Степане, ділили все нарівно... І гроші, і хліб... І що, сьогодні не поділимо?.. І чим же тобі не догодив мій син? Гадаєш, не прокормить Лолуді? – запитував і запитував Міро.
– Хлопець у тебе не гірший за інших наших хлопців... Золотом вдало приторговує... І не від того щоб випити, і з місцевими дівками поволочитися... Гарний, і гарне життя любить...
– Але він любить твою племінницю, – ніби не почувши Степана, Міро висловлював свій аргумент на користь сина.
– Авжеж, запаморочив їй голову, і вона, схоже, від нього шаленіє... Звичайно, за нашими традиціями в чотирнадцять заміж можна віддавати... Тільки...
– Що тільки?.. – підвищуючи голос, запитав Міро.
– Тільки, розумієш, я їй за батька. І маю право вирішального голосу, – категорично відрубав Степан.
– Не розумію, не розумію!.. Коли мова йде про два люблячі циганські серця... – криком переконував Міро свого друга.
– Слухай, ромале, розійдімося по-доброму, – просив його Степан. – Гаси піч.
І рушив у бік свого намету.
А батько нареченого подумав собі: «А-а-а, що буде – того не минеш!.. А якщо й ні, мій Аладар украде Лолуді та долучиться до іншого табору... Ось тільки тоді ми зі Степаном станемо ворогами? Ні-ні, ніколи, циганські друзі так не розлучаються...»
...А Степан ішов до свого намету, сповільнюючи кроки. За цей короткий час дороги йому багато що згадалося...
...Позаду залишився Дунай, який над ранок вони з Міро перепливли. І бессарабські родичі, що розбіглися хто куди... Під румунським містом Галац їх застало бомбування. Вони зненацька опинилися в яру, засипаному землею... Обтрусилися й пішли по спустілій вулиці незнайомого містечка.
– Хоч би одного рома зустріти!.. – тихо сказав Степан.
Але замість рома підліткам дорогу заступив товстий жандарм.
– А-а-а, циганські злодюжки! – гукнув на всю вулицю товстун. Скрутив руки Міро, очікуючи підмоги.
Враз почувся слабкий голос Степана:
– Ми не крали, не крали, пане жандарм!
Степан, переконавшись, що жандарм сам, вгриз зубами товсту руку, прокусивши її до крові. Той від болю закричав. А хлопці перескочили через паркан і сховалися до напівзруйнованого підвалу... Вони, ридаючи, міцно обіймали один одного.
– Знаєш, Степане, якщо померти, то тільки разом... – захлинаючись, голосив Міро.
– Ми виживемо, виживемо, братику!..
У ці хвилини їм хотілося бодай шматочка хліба, смак якого став забуватися.
– Слухай, Міро, поглянь, поглянь! Там люди живуть! – показав Степан на глиняний з низькою стелею будиночок. – Я попрошу в них хліба!
– Ходімо разом!..
Вони, брудні, обідрані, стояли біля вікна із простягненими руками. Бабуся, помітивши їх, відразу зачинила вікно.
– Ми три доби не їли... Бабусю, ми втратили батьків!.. Дайте шматочок хліба! – просив молдавською Степан.
Бабуся, зглянувшись, через кватирку кинула, як собакам, тонкий, з волосину, корж. Вони, зраділі, повернулися до підвалу, по-братерськи поділивши сподіваний хліб.
...Степан зупинився, закурив і рушив до озера. Він нервово ходив взад-уперед і думав:
– Та-а-ак, тільки хліб і слова можуть і сварити, і мирити людей... А що дорожче на цьому світі?.. Дружба чи хліб?.. Родинні почуття чи циганські традиції?.. – і заплакав, вдивляючись у протилежний берег Ялпуга.
* * *
А табір чекає заручин...
На довгій вузькій рогожці посередині красувався буханець хліба – основний атрибут сватання. Поруч – смажене на багатті м’ясо, печена картопля, помідори й огірки, пряники, бессарабське вино та горілка...
З усіх кінців табору «до столу» ішли тільки чоловіки. А жінки, як звичайно, стояли осторонь спиною до ромів. Серед них і Лолуді в зеленому вбранні. Її довга чорна коса звисала на груди. На шиї – товсті золоті монети, а на правій руці – широкий золотий браслет. Аладар похвалився, що сьогодні після заручин він подарує їй перстень із зеленим каменем, який з любов’ю змайстрував сам. Вона зараз думала тільки про одне: щоб якомога скоріше настала ця довгосподівана мить. А настане вона, коли хліб розламають навпіл. Тільки не могла зрозуміти, чому мама стояла сумна, з опущеними очима, все притримуючи її за плече.
– Ти сьогодні така гарна, – погладжуючи монети, сказала подружка.
– Вона завжди гарна, дурненька, – відпарирувала їй одна з літніх ромок. – Головне тепер, щоб і життя у неї було гарне...
– А між іншим, Аладар не гірший, – заступилася за нареченого його родичка.
І всі подивилися на нареченого, який стояв за декілька метрів від них в оточенні своїх однолітків, сподіваючись на вдалий результат заручин.
Що й казати, в окрузі він мав славу найгарнішого рома. Місцеві сільські дівчата часто заглядалися на нього, та й він не з боязких, за що Парно не раз «загладжував» його бешкети. Але в таборі він нічого зайвого собі не дозволяв: жив, як і всі, за ромськими законами, хоча між його ровесниць мав репутацію найчарівнішого, наймужнішого та найгарнішого хлопця. Щоправда, їхні батьки не раз застерігали, що він гуляка, та й випити не дурний...
Що гріха ховати? Він і сам часто каявся. А від сьогодні дав собі слово розпочати нове життя, сімейне, з дівчиною, яка подобалася йому з дитинства.
Аладар дослухався до розмов ромів, що сиділи за рогожкою, і ніяк не міг дочекатися, коли його з Лолуді запросять розламати хліб – провісник весілля...
Але розмова у ромів не клеїлася... Спочатку, щоб розбити тишу, Парно запропонував усім випити за здоров’я й дружбу в таборі. Хтось, закушуючи огірком, став нахвалювати Аладара за його майстеровитість. Усі мовчки їли, не звертаючи уваги на похвальні слова на адресу нареченого.
– Ну, пара у нас у таборі буде найгарніша... – ніби переходячи ближче до справи, почав літній ром. – Давай-давай, Міро, Степане, наливайте.
Налили й одразу випили. Тільки Степан не доторкнувся до гранованої склянки... Мірові стало тривожніше на серці.
– Ти що, Степане, хворієш чи непитущим вирішив стати?.. – порушив мовчанку родич із боку Аладара.
– І не те, й не інше, – відповів дядько Лолуді.
Осмілівши, Міро, такий ставний і кучерявий, як і його син, почав:
– Мій Аладар вирішив сьогодні...
Але всі вмить повернулися в бік візка, що якраз зупинився поруч. З нього, спираючись на ціпка, виходив дядько Ваня. Усі підвелися, а Парно пішов йому назустріч. Гість підійшов до ромів, обнімаючись із бароном.
– Здрастуйте, люди добрі!.. Я як відчував, що сьогодні у вас свято... – і долучився до тих, що сиділи за рогожкою.
Хтось тихо, майже напівпошепки відповів:
– Не свято...
– Ну, слава богу, і не похорон... На фронті ми навіть заручини відзначали... Ніколи не забуду свого тезка-лейтенанта... Це було перед форсуванням Дніпра... Якось уночі запросив він мене до лісу, а в руці тримав фляжку. «Вип’ємо, – каже, – по сто грамів ворошиловських...» А тут раптом прибігла й Варя, медсестра, улюблениця нашого артполку. Налив лейтенант і їй... п’ятдесят. І каже: «У нас сьогодні заручини... Ми з Варею після війни одружимося, цигане... Ти будеш у нас свідком...» «Так хай і буде!» – відповів я. «Так!» – підтвердили вони одночасно.
І розплакався старий солдат.
– А на ранок – наступ... Не повернувся наш Ваня... Загинув, сердешний... Обоє вони з Полтави... Мені за той бій ось оцей орден вручили... – показав орден на лацкані піджака. – Але чесно скажу, віддав би медалі й ці два ордени... тільки були б вони зараз разом... Наливай! – скомандував фронтовик.
– А Варя жива, заміжня? – запитав Парно.
– Ні... Вірніше, жива, але незаміжня... Досі чекає його, любить... Щороку в день загибелі Івана приїжджаю на Полтавщину... Разом з його та її батьками поминаємо... Була б вона проклята, ця війна! – і випив до дна.
За ним усі теж, стоячи, випили. Випив і Степан, вперше та востаннє на цій учті.
Приїзд бажаного гостя розрядив напружену ситуацію. Почалися спогади ромів, що народилися на бессарабській землі за кілька років перед війною. Спогади гнаних усіма владами.
– Вам, Міро та Степане, теж чимало дісталося тоді... Але ви завжди були разом, – старий ром звернувся до них.
– Та-ак, – зітхнув Міро. – І залишимося на все життя друзями... братами...
– І сватами, – додав хтось.
– Сватами... ні... Його Аладару ще рано ставати чоловіком... нехай спочатку розуму набереться!.. – відповів Степан і рвучко підвівся.
Усі сторопіли... Підвівся й Міро...
Друзі поодинці рушили до своїх наметів.
Мовчки розходилися й учасники сватання... Тільки ще довго стояв Аладар, з усієї сили стискаючи в широкій долоні подарунок для своєї коханої... Стояв, поглядом упершись у нерозламаний хліб...
