Минає сорок днів відтоді, як пішов із життя наш колега за журналістським цехом Вікентій Іванович Нечипорук – людина могутня духом, інтелектом, обдарована творчими здібностями.
З його ім’ям пов’язано чимало прикметних віх і подій в житті, зокрема, електронних ЗМІ регіону шістдесятих – вісімдесятих років минулого століття. Пройшовши жорсткий, прискіпливий, кількаступеневий відбір випускники філологічного факультету Одеського державного (тепер національного) університету імені І.І. Мечникова Неллі Харченко і Вікентій Нечипорук стали гордістю створеної у 1958 році Одеської обласної державної студії телебачення, довкола них складався її творчий колектив. Причому Вікентій Іванович з однаковим успіхом був присутнім на телеекрані, як диктор, ведучий, журналіст. Телеглядачі зі стажем пам’ятають серію його талановитих телевізійних нарисів про учасників героїчної оборони і визволення Одеси від фашистських загарбників, взагалі героїв Великої Вітчизняної – наших земляків. Особливо запам’яталася всім, кому вдалося її побачити на телеекрані, хвилююча, правдива, без прикрас і політичного лушпиння, характерного для радянських засобів масової інформації тих часів, розповідь про Олександра Івановича Маринеска.
Задовго до офіційного визнання усіх бойових заслуг командира-підводника, присвоєння йому заслуженого звання Героя Радянського Союзу, Нечипорук відновив, штрих до штриха відреставрував на телеекрані образ підводника від Бога, тонкого тактика, що вмів поєднувати розумний ризик, сміливий маневр з обережністю. До вибору способу атаки залучався на човні Маринеска кожен член екіпажу – від акустика до торпедиста, від штурмана до командира. Лише вислухавши усіх, хто мав що сказати, профільтрувавши думки, командир промовляв фразу: «Слухати у відсіках!» і віддавав бойовий наказ – часто-густо замішаний на зваженому, далекому від авантюризму ризику. Екіпаж розумів командира, вірив йому, і в тому була запорука успіху у кожному бойовому поході. У теленарисі, після виходу якого автор одержав силу-силенну вдячних і схвальних листів від ветеранів-підводників, інших учасників Великої Вітчизняної війни, просто жителів Одещини, переконливо прозвучала тема високого військового професіоналізму, як головної складової у вирішенні важких завдань в умовах жорстоких воєнних зіткнень на суходолі, в небі, на воді, в її чорних глибинах. Вирішувати здавалося б невирішуване, запобігаючи при цьому втрат екіпажу ввіреної йому субмарини – таким було головне правило офіцера-підводника Маринеска: Командира і Людини.
Очоливши наприкінці сімдесятих років минулого століття колектив Одеського обласного радіо (складової частини тодішнього облдержтелерадіокомітету), В.І. Нечипорук всіляко сприяв подальшому утвердженню і примноженню його славетних творчих традицій. Істотно було зміцнено провідні редакції – інформаційного та мистецького мовлення. До їх складу влилося молоде обдароване поповнення з випускників факультетів журналістики Київського імені Т. Шевченка, Львівського імені І. Франка державних університетів та філологічного факультету Одеського державного університету імені І. Мечникова. Розумне поєднання молодості і досвіду, повсякденна увага до початківців з боку головного редактора невдовзі дали свої результати. Значно зросли насиченість, актуальність та оперативність інформаційних випусків «Чорноморського маяка», поліпшилися їх режисура і мовна культура. В.І. Нечипорук любив слово, плекав його, вміло користувався ним при написанні власних матеріалів, зокрема, телевізійних і радіонарисів, які йому особливо вдавалися і служили зразком для молодих журналістів. Мені пощастило немало років пропрацювати з Вікентієм Івановичем на обласному державному радіо і телебаченні. У нього було чому повчитися: логіці й послідовності мислення, вмінню чітко й аргументовано висловлювати свою думку, прагненню стежити за всім актуальним, що відбувалося у світі, країні чи регіоні, застосуванню на практиці новинок, почерпнутих з різноманітних інформаційних джерел. Ніколи не забуду його дослідницький радіонарис про життя відомого героя з оповідання Олександра Купріна «Гамбрінус» Сашка-музиканта. Кілька років, збираючи зернина до зернини матеріали, Вікентій Іванович представив радіослухачам реальний образ скрипаля-самоука з Прибужжя, який втрапив у пошуках шматка хліба до гамірної багатобарвної і багатомовної Одеси початку ХХ століття, улюбленцем якої він невдовзі став, влаштувавшись музикою до пивного шинку «Гамбринус» на Дерибасівській. Лише в руках Сашка, скрипка розмовляла, плакала й веселилася. А разом з нею це ж робили постійні відвідувачі «Гамбринуса»: моряки далекого й каботажного плавання, портові вантажники, биндюжники, ремісники…
Нечипоруку, вважаю, як нікому іншому на той час, вдалося засобами радіо розкрити характери таких могутніх постатей, якими були керівники провідних господарств Одещини – Герой Соціалістичної Праці Василь Захарович Тур (колгосп імені Татарбунарського повстання Татарбунарського району – один з найбільших у тодішньому СРСР) та двічі Герой Соціалістичної Праці Марія Дмитрівна Шолар (колгосп «Маяк» Красноокнянського району).
До речі, незабутня, проста й мудра жінка, прослухавши радіонарис про себе та своїх земляків, зателефонувала авторові і запросила в гості. Коли Вікентій Іванович приїхав у Маяки, Марія Дмитрівна вручила йому при всій громаді наручного годинника:
– Це, Вікентію Івановичу, наша подяка Вам за увагу до нашого селянського життя, за вміння точно розповісти про наші проблеми та здобутки.
Міг би ще довго і в деталях розповідати про його життя: насичене, багатогранне, творче. Про те, наприклад, що, окрім всього іншого, він був талановитим літературним і театральним критиком; про його постійну роботу з різноманітними словниками, починаючи від тлумачних і закінчуючи енциклопедичними; про захопленість поезією (особливо Єсеніним, якого міг читати напам’ять годинами)… На жаль, невблаганний час переніс його велику й світлу душу в інший світ, залишивши нам, його друзям, товаришам, колегам спогади про спільну роботу, знахідки і прорахунки, про оптимізм, притаманний цій людині. Він любив повторювати слова з пісні:
– «Буде завтра краще, ніж учора…»
