Не так давно «ОВ» писали про транспортні пристрасті на півночі області (див. матеріал В. Кітіка «Журналістів під конвоєм ще не водили» від 2 липня).
Ми вирішили не обділяти увагою південь регіону. Поїздка до Болградського району досить красномовно виявила проблеми. Що ж, постараємося побувати в шкурі звичайного жителя глибинки, який подорожує з обласного центру додому й назад.
Ви не дратуйте водія!
Обираємо одну з найпівденніших точок області – велике село Нові Трояни. Кількість рейсів із Одеси й назад – цілком достатня. Я налічила п’ять. Зупинилася на найранішому – о 6:50. На нього намагаються потрапити всі, хто не хоче, щоб його дорогою заскочила спека. Підходжу до потрібної маршрутки, запитую, де водій, щоб покласти сумку в багажник. Приємна жінка в блакитному ситцевому платтячку запевняє, що водій зараз підійде.
– Квитка в жодному разі не беріть. Водій лаятиметься. Він не в доброму гуморі, людей сьогодні замало, – завважила за потрібне мене застерегти.
Очевидно, моє «городське» вбрання сформувало в неї думку, що я не в курсі усталених неписаних правил пасажироперевезень по Бессарабії.
Подумки побажавши водієві поліпшення настрою, я все-таки рушила до каси. Придбала квиток, бо аргументи попутниці не здалися мені поважною причиною для відмови від проїзного документа, який, до речі, треба пред’явити по закінченні відрядження до бухгалтерії. Поруч жінка із шестирічним хлопчиком намагалася купити дитячий квиток.
– Не даємо, – лаконічно відповіла касирка, переключаючись на наступного клієнта.
Справді, згідно з чинним законодавством, дітям до шести років дозволяється їздити безкоштовно без надання окремого місця. Це, можливо, зручно для поїздок по місту. Але той, хто пробував їздити з маленькою дитиною на далекі відстані, погодиться, що три-п’ять годин у дорозі (далеко не найякіснішій) назавжди відіб’ють бажання заощаджувати. Щоправда, є втішний факт: для дітей від 6 до 14 років – двадцятивідсоткова знижка. Але – в період від 1 жовтня по 15 травня. А в решту часу будьте ласкаві кататися по повній вартості.
Баришня бажає їхати з квитком
Водій був справді в кепському гуморі.
– Хто брав квиток до Троян? – прогримів він.
Мила співбесідниця відразу вказала на мене, щоб владар маршрутки не подумав часом, що це вона насмілилася переступити непорушний закон.
– Баришня вперше їде? – запитав водій, змірявши мене суворим поглядом. – Ну, на перший раз прощається.
Змилостивився.
– Дратується: міг би заробити ще 80 гривень, а не вийшло, – тихо посміхнувся хлопець, що стояв поруч.
– Ну, по-перше, не 80, а 74,60. Саме стільки коштує проїзд… Як же тоді вони співпрацюють із автостанцією, якщо в касі ніхто квитків не бере?
– Це ж треба, а з нас бере вісімдесят гривень. А щодо квитків: водій сам скуповує їх до прилеглих населених пунктів, а набирає пасажирів до кінцевої зупинки. Нехитра система, так? – зі знанням справи все так само тихо пояснює молодий чоловік.
Багажник маршутки являв собою вільний простір між останнім рядом сидінь і задніми дверцятами. Водій діловито заходився вкладати чималенькі баули пасажирів. Шов одного з них розійшовся, й до уваги всіх довкола постав напіврозірваний поліетиленовий пакет, із якого визирала голова якоїсь рибини. Відповідний запах одразу змусив маленьку дівчинку, що стояла поруч, наморщити носика й затулити його ручкою. Вмить передумавши поміщати і свій багаж поруч із цим картатим баулом, я перенесла дорожню сумку до салону. Сумку з рибою якось закрили, але «пахощі» так і не вивітрилися.
Сидіння в маршрутках такого типу, як правило, не пронумеровані, тож із квитком ти чи без нього, сідаєш туди, куди пощастило. Прилаштувавши свою доволі-таки чималу сумку при ногах, спробувала всістися якомога зручніше. Це виявилося важким завданням. Сидіння ніяк не регулювалися. Відстань між ними була мізерно малою навіть для підлітка, що вже говорити про людину зросту метр сімдесят із хвостиком.
Проїхавши зо два десятки кілометрів, я майже із заздрістю дивилася на маленьку дівчинку, яка, згорнувшись у калачик, заснула на сидінні поруч із мамою. Добре, коли тобі п’ять років і можеш зручно влаштуватися навіть на декількох десятках квадратних сантиметрів.
Однак, як з’ясувалося пізніше, мені ще поталанило. За півгодини їзди маршрутка була вже забита людьми. Коли «сидячі» місця скінчилися, водій витягнув із «багажника» пластикові стільчики й помістив їх у проході. Без зайвих слів люди розсілися. Знайшлися й такі, які зраділи можливості й «пішки постояти». Властиво, ціна проїзду для них ніяк не мінялася.
Дорогою минули два пости ДАІ. Після першого зробила висновок, що поїздка корисна бодай тим, що я довідалася про існування оригінальної азбуки жестів. Щойно з’явилася машина ДАІ, водій, не мовивши слова, махнув рукою. Відразу всі стоячі присіли до рівня тих, що сиділи. Спокійно проїхавши далі, водій знову дав знак пасажирам. Синхронності, з якою вони підвелися, ладна сперечатися, позаздрив би будь-який режисер кордебалету.
Зупинки на маршруті були передбачені в Сараті й Татарбунарах. У першому із цих населених пунктів водій не вгаяв нагоди оголосити:
– Баришня з квитком, у вас 10 хвилин. Не загубіться й не спізніться. Машина може поїхати геть і без вас.
Не пробачив-таки.
Пам’ятаючи про застереження «дбайливого» добродія, рушила до туалетів. У Сараті, до речі, так досі й не побудували нормального туалета. Ми про це вже писали (див. матеріал «Антисанітарія душі» від 09.08.2012). Нічого за рік не змінилося. Хіба що хлорку в кам’яному клозеті сиплють справно. Маленька пасажирка, яка півдороги солодко проспала, відмовилася заходити до нього. Винувато подивившись на мене, мама повела її до кущиків.
– Ну, ніде, – поскаржилася вона. – Я б радо заплатила, щоб дитина нормально сходила в туалет, вимивши потім руки й таке інше. Чому за стільки років не спромоглися побудувати?..
Який квиток о четвертій ранку?
Назад до Одеси мені потрібно було потрапити вранці наступного дня. Для цього треба було виїхати або о другій годині ночі, або о четвертій ранку.
– Краще їдьте другою маршруткою, – порадила жителька села. – Це новий рейс. Водій з дому забере. Не треба буде сумку тягти до зупинки. І з дитиною, якщо їдеш, набагато зручніше. Крім того, в цій машині сидіння опускаються, можна дорогою покуняти. Та й до Одеси доїжджає за чотири години, а не за п’ять, як інші.
Дослухалася до поради. Подзвонила, відрекомендувалася, замовила місце. Справді, у призначений час маршрутка зупинилася біля дому. Місце, яке я попросила залишити за мною, чекало мене. Точно так само забрали з дому ще кількох. Оце сервіс!
– Це така нова послуга? – цікавлюся у водія.
– Можна й так сказати. Треба ж якось виживати в умовах жорсткої конкуренції.
Я здогадувалася, що квиток мені навряд чи випишуть, але, як говорив відомий кавекашник, хотілося б уточнити.
– А квиток дасте? Мені для відрядження.
– Який квиток, дівчино? Четверта ранку, – посміхнувся водій.
Спроби сперечатися (втім, уже без особливої надії – скоріше, з професійного азарту) успіху не мали. Як і передбачалося, квитків фірма не виписує. Це мінус.
«Wi-Fi» би до маршруток!
Пасажирів було мало, тому поточилася некваплива розмова.
– Дошкуляють інші перевізники?
– Аякже. То оголошення про новий рейс зірвуть, то скандал влаштують на зупинці. Буцімто я, водій, щось можу змінити. Всі питання повинні адресуватися хазяїнові маршруту. Ми ж чесно граємо. Просто запропонували людям якісніший сервіс: зручну машину, додаткові послуги, коротший маршрут по не так поритій дорозі. Що ще потрібно?
– «Вай-фай», – відгукнувся семирічний хлопчик, що збував час за переглядом мультиків на планшеті.
Звісно, всім одразу не догодиш. Одні вдячні за саму можливість бодай якось дістатися до місця. Іншим же «вай-фаю» бракує.
Проблема пасажироперевезень – загальнодержавна. Важко і пасажирам, і перевізникам. Дороги, машини, умови, обслуговування – все це потребує грамотного підходу та поступового розв’язання питань. Одне з них: хто й коли всерйоз до цього візьметься? Не хотілося б, щоб воно залишилося риторичним.
