Йому якось так увійшло у звичку, що коли починали жнива, з першого обмолоту, пересипавши у долонях зерно, мимохіть клав його у кишеню. Та так воно й залишалося там на місяці, а то й роки. І цього разу, перевдягаючись на районну нараду, з робочого піджаку, вигорілого, випраного дощами і просушеного степовими вітрами, теж вигріб жменьку пшениці. Олександра Кузьмівна, дружина, пожартувала: чи вона, мовляв, у тебе там не проросла…
Думками повернувся до спекотних днів літа, коли в Єгорівці тривожилися: колоски весною налилися, але раптово у липні так запекло, що зернята почали лущитися, хоч сорти в господарстві і посухостійкі. На щастя, це тривало лічені дні. Погода врівноважилася, і швидко пустили комбайни збирати напряму.
Так і на минулих жнивах було.
Та які ж це за ліком у нього жнива? Тільки у їхньому сільськогосподарському приватному підприємстві «Іва», що в Роздільнянському районі, їх уже набереться майже чотири десятки. А почав же збирати хліб на першому курсі сільгоспінституту, коли проходив практику.
Озираючись на літа
…Кожна осінь – черговий екзамен. Стають виднішими з пагорбів за Єгорівкою поля, де ще вчора стояли повнорості налиті колоскові. Виднішають Івану Васильовичу Злому – керівникові сільгосппідприємства «Іва» і його минулі літа, і шляхи-дороги, про які мріялося в дитинстві у гірському селі на Буковині. Там навколо густо піднімаються карпатські ліси, шумлять смереки та буки, зберігають мудру мовчанку велетні-дуби, що, певно, пам’ятають іще Довбуша. І долина до хатини голос трембіти, а дівчата співають коломийки, давні, прадідівські пісні про чугайстра, про невгамовні потічки з гір.
В гуртожитку сільгоспінституту дівчата і хлопці, бувало, просили Івана заспівати якусь коломийку. І він не відмовляв.
Йому минуло шістдесят п’ять. Прийшли телеграми з вітаннями від друзів, з міністерства – офіційна, як заслуженому працівникові сільського господарства, від колег.
На загальних зборах, коли його обирали головою правління господарства, бачив, що чимало незадоволених справами. Врожаї збирали низькі, рослинництво і тваринництво занедбані, а кіно зрідка дивилися у колишньому хліві. Контора тодішнього колгоспу імені Калініна ташувалася теж у пошарпаному будиночку. Дохазяйнувалися, що нічим до райцентру було відвезти тяжко хворого.
Молодий новообраний голова не знав достеменно, але здогадувався, що рекомендував його на посаду керівника Борис Кіндратович Наливаний, голова міцного колгоспу із Буценівки, де Іван працював зоотехніком після одержання диплома і водночас набирався досвіду у відомого в причорноморських краях господарника. Коли той проводжав спеціаліста на нове місце роботи до Єгорівки, коротко мовив:
– Іване, що не буде ладитися, звертайся. Ти мене знаєш: чим зможу, допоможу. А за твої турботи про тваринництво, від розвитку якого наше господарство стало міцнішим, спасибі. Оце бачиш, зараз весна, коли ти полишаєш посаду зоотехніка, а ми вже виконали річний план по м’ясу. Я в тобі не помилився, коли привіз із Одеси на практику із сільгоспінституту, де тебе запрошували в аспірантуру.
Правду кажучи, Іван на нове місце і не рвався. У Буценівці знайшов своє особисте щастя, одружився теж із випускницею сільгоспінституту Олександрою. Сашуню запримітили, величали по батькові.
…Якось пощастило побувати на обласній нараді в Березівському районі, де півстоліття господарював двічі Герой Соціалістичної Праці Макар Онисимович Посмітний. Покликали тоді на трибуну й зоотехніка з Буценівки Івана Злого – розповісти, як вони у себе одержують чималі прирости поросят. І не гадав, що його уважно слухав знатний керівник, а на перерві запросив приїхати до них на здачу нового свиновідгодівельного комплексу. Іван тоді з радістю подався до Розквіту, жив у новому сільському готелі майже місяць, бо Макар Онисимович не відпускав. Якось розповів мудрий керівник Іванові про те, що заїхав він до свого сусіда, давнього друга Павла Пилиповича Ведути, якого після війни рекомендував у сусіднє Ставкове головою, і той довіру виправдав. Навіть інколи в чомусь і переганяли сусіди посмітнівців. Погомоніли з другом, а Посмітний, помітивши на столі часничину – таку, як кулак, наче між іншим запитав:
– І де ти, Павле, таке гірке дістав? Може вдома вирощуєш?
– І на городі тепер у себе садимо. А привіз часник практикант із Тимірязєвської сільгоспакадемії. Агроном, побувавши вдома на Луганщині, захопив нам у подарунок кілька часничин. Василь Лисенко. Він приїде знову до нас після захисту дипломної, бо тут на практиці закохався. Агроном у нас є, але не хотілося б відпускати такого знавця землі з колгоспу. Може, Макаре, візьмеш його до себе. Якраз тобі такий спеціаліст потрібен.
І став у Розквіті Василь Лисенко заслуженим агрономом республіки. Отримав високі урядові нагороди. А посіви дорідного часнику мають сьогодні чи не в кожному господарстві району…
Що не кажи, а лиш підхоплюй добрі приклади, навчайся у мудреців, як господарювати…
Єгорівські рекорди
Згодом, коли у Єгорівці при новому керівникові справи почали налагоджуватися, Іван Васильович частенько бував у Роздільній. Хоча це й не близький світ, але діставався до райцентру і вимагав належного. Якщо вже доручили головувати, то давайте державні поставки, щоб відчути на ділі підтримку. Поможіть із кредитами, виділяйте будівельні матеріали. Потрібно споруджувати сільський Будинок культури – і фундамент уже заклали. Мало-помалу в Єгорівці виріс новий адміністративний комплекс із поштою, приміщеннями для міліцейської дільниці, яка обслуговує і сусідні населені пункти. З’явилися дороги з твердим покриттям, дитсадок, нові будинки для молодих сімей. Село розросталося. Іван Васильович із Олександрою Кузьмівною теж вирішили будуватися, бо що то за голова, який не подає прикладу.
Декому з районного начальства поведінка Івана Злого була не до вподоби: дуже вже настирливий. Але пересвідчившись, що вимагає не з власних забаганок, а піклуючись про людей, охололи. Якось на виїзному засіданні у Єгорівці перший секретар райкому партії запропонував керівникам господарств відвідати машинно-тракторний парк. Іван Васильович, між тим, підготував колегам сюрприз. На в’їзді до парку їх зустріли 15 новеньких «ЮМЗ», придбаних у кредит. Вже давно і сповна за них розрахувалися, а трактори служать вірою й правдою хліборобам по сьогодні.
Або ще такий приклад. Однієї осені, коли було завершено всі роботи, Злий подався на рідну Буковину по лісоматеріали. Не забув покласти до кузова ящики з виноградом, бо ж не личить їхати на батьківщину з пустими руками. Невдовзі на корівниках з’явилися новенькі дахи, а поряд зі старими господарськими приміщеннями побудували нові корпуси. Прискорили і спорудження Будинку культури, дитячого садка, побільшало новосіль, заяскравіла маківкою нова церква.
Того дня, коли ми були в Єгорівці, до Івана Васильовича завітали викладачі Одеського аграрного університету, який він свого часу закінчив. У них своя зацікавленість: «Іва» (таку назву носить господарство зараз) спеціалізується на вирощуванні нових сортів озимих культур, виведених одеськими селекціонерами. Занотували розповідь директора про вагомі підсумки цьогорічних жнив.
Іван Васильович повів усіх до тваринницького містечка.
– Вам, науковцям-генетикам, повідомлю, що ми також спеціалізуємося і по тваринництву, маючи від цього помітні прибутки. Повністю оновили дійне стадо чорно-білою високопродуктивною породою. Є корівоньки-рекордистки, які дають щодня по 50 літрів молока високої жирності. Його залюбки закуповують переробні фірми Одеської і сусідньої Миколаївської областей.
У центрі Єгорівки розташована середня школа. Її збудовано за значної матеріальної допомоги господарства, як і асфальтову дорогу до траси Одеса – Київ, хоча по ній тепер «літають» всі кому не заманеться, розбили вщент. Райавтодор збирається ремонтувати, а у хліборобів душа болить: хоч би до зими засипали вибиті ями.
Вечірні журавлі
Вже після відвідувань виробничих ділянок поверталися до Єгорівки грунтівкою над осіннім Хаджибейським лиманом. Іван Васильович мовчки вів легковика. А я вже був жалів, що запитав у нього про почуте в сільраді: мовляв, з’явився в селі писака-оббріхувач, що строчив неправдиві листи по різних інстанціях про керівника господарства. Буцімто Злий порушує статут, не так було у попередньому колгоспі, заліз до державної кишені, й таке інше, й таке інше. Пішли перевірка за перевіркою. Приходив додому почорнілий. Олександра Кузьмівна не могла заспокоїти чоловіка. І так тривало цілий рік чи й більше, бо написав «радетель за справедливість» і до Одеси, і до Києва…
Приїздили юристи, з контролюючих органів. Розібралися, перевірили все до дрібниць. Звинувачення луснули як мильні бульки. Наклепник примовк…
Іван Васильович спинив легковика.
– Гляньте на небо. Мені здається, що ось-ось з’явиться пташиний ключ, учора один під вечір пролетів. Я їх проводжаю у день народження до теплих країв, щоб весною повернулися сюди гніздитися...
І справді: у почервонілих променях призахідного сонця у вечірньому вересневому небі над Хаджибейським лиманом забовванів журавлиний клин. Взяв ліворуч від Єгорівки, у напрямку моря, посилаючи людям на землю вечірнє вітання і водночас розлуку, світлу та щемливу розлуку й надію на зустріч наступної весни. У душі раптом зринула думка, що птахи і небо, земля і люди на ній, що засівають ячмінь і пшеницю, навічно поріднилися між собою для краси і доброти, для вічного поклику любові.
Є висота у птахів, є вона і в людини на землі…
Із роси і води Вам, Іване Васильовичу!
