Люблю море… Ні, не оте, де берег встелений розімлілими тілами, не закуте в бетон. А безлюдне і вільне – як вітер, як небо. Коли сам-на-сам зі стихією. Тоді більше відчуваєш його велич і незбагненність. Із глибини, із самої вічності піднімаються хвилі і, діставшись берега, розбиваються об каміння. Є в цьому ритмічному рухові щось чарівливе, містичне. Море видається живою істотою, мислячою субстанцією, розгадати сутність якої немає ніякої змоги. Бо це перебуває там, за межами людського сприйняття.
Море буває різним. Спокійним і лагідним. Бурхливим і розтривоженим. До нього можна прийти з удачами і радістю, з болем і проблемами. Воно все зрозуміє – без слів, без пояснень. І обов’язково щось підкаже.
…То був непогожий день. Вітер жбурляв в обличчя краплини дощу, погрозливо висвистував десь у безкінечності. Море хвилювалося. Воно котило один вал води за другим, насторожувало своєю зчорненою глибиною.
І раптом серед розбурханої стихії з’явився самотній вітрильник. Він то зникав серед розбурханого моря, то знову злітав над горизонтом.
Вітер несамовито рвав його паруси. Хвилі, накочуючись грізною стіною, намагалися відштовхувати його назад, поглинути, розчавити. А він вперто прямував до берега, до своєї гавані, скорочуючи відстань до порятунку. Від нього не сила було відірвати очей. І я знала, була впевнена: він обов’язково допливе!
А може, так і в житті?.. Усупереч штормам і негодам, зрадам і підступам , байдужості і заздрощам потрібно йти до своєї мети? Не занепадати духом, не опускати рук? Потрібно боротися!
Дякую тобі, море. Ти і цього разу мені допомогло…
