У ній є щось містично-заворожливе. Примарний туман над затокою, умитий дощами Приморський бульвар, жовте листя та каштани, що нападали повсюди, – блискучі, мов поліровані.
Через Тещин міст, думкою вельми вдячний товаришеві Синиці за його неоціненний подарунок місту, потрапляю на вулицю Гоголя. Назустріч мені, мов старовинний корабель, випливає з туману у всій своїй готичній пишноті Шахський палац. Певно, в такі непогожі дні шах Мохаммад Алі любив сидіти у високій вежечці, покурювати кальян, і, дивлячись на кораблі, що входять до гавані, згадувати любу Персію та своїх численних жінок. На хвильку спиняюся біля воріт, вітаюся з палацом, мов зі старим другом.
«Здрастуй, друзяко. Ти впізнав мене? Так, так! Перед тобою той самий юнак із довгим чорним волоссям і замисленим поглядом, який чотири роки у твоїх стінах вивчав народну творчість і основи культосвітньої роботи. Тільки волосся зникло разом із роками, що промайнули, мов осіннє листя, а погляд став іще замисленішим»
На вулиці Гоголя в мене багато друзів. Ось ліворуч, біля фасаду старовинного будинку, дещо схилившись, стоять двоє. В голові відразу ж звучить голос Олександра Городницького:
«Когда на сердце тяжесть
И холодно в груди,
К ступеням Эрмитажа
Ты в сумерки приди,
Где без питья и хлеба,
Забытые, в веках,
Атланты держат небо
На каменных руках»
Не маю потреби приходити до східців Ермітажа, щоб побачити атлантів. Ось вони, тут, в Одесі, стоять як живі. Щоправда, тримають вони не небо, а Землю, що, певно, навіть важче.
А ось і ще один друг.
«Здрастуйте, любий Миколо Васильовичу! Як там другий том «Мертвих душ»? Дописали? Ах, уже спалили? Прикро. Даремно Ви, Миколо Васильовичу, їй-богу, даремно! Ну та нехай, ну й дідько з ним, із другим томом. Що Ви кажете? Чорта не поминати? Та хто б уже казав, любий Миколо Васильовичу, хто б казав».
Напівзруйнований будинок, у якому колись коротав свої одеські дні великий містик, навіює розпуку й тугу. Здається, що він, як і його колишній мешканець, похований заживо.
На розі Гаванної сідаю за столик затишного кафе, мені приносять вовняний плед із народним орнаментом і щось терпко-запашне в гарному кришталевому келиху на тонкій ніжці. Чомусь згадується Пушкін. Трохи фантазії, підкріпленої вмістом витонченого келиха, і ось уже з боку провулка Маяковського вивертають чорний циліндр, трость і густі бакенбарди.
«Олександре Сергійовичу, не оминіть, сідайте. Та що це я на ви, зрештою, адже ми ровесники, якщо не помиляюся, нам обом по 37? Куди так поспішаєш? До опери? Ах, авжеж, авжеж, адже «там упоительный Россини, Европы баловень – Орфей». Ну гаразд, може, іншим разом».
Бакенбарди й циліндр швидко розтанули у вогкому осінньому повітрі.
«І кого тільки не зустрінеш восени в Одесі» – подумав я й розплатившись із гарсоном, рушив далі.
А ось і Дерибасівська. Вона ж колись Чкалова, колись Лассаля, колись Гімназична. Вулиця, назва якої відома навіть людям, що ніколи не бували в Одесі. Пустка нині на Дерибасівській. Стара відьма – осінь своєю жовтою мітлою вимела з неї незліченних туристів, усіх як один одягнених у тільники й бутафорські морські кашкети, а також продавців сувенірів, фотографів, екскурсоводів та інших громадян, що не поступаються туристам за чисельністю і дбайливо допомагають гостям міста скоріше позбутися грошей.
Починається дощ. Парасолі в мене як завжди немає, тому ховаюся в найближчій книгарні. Підходжу до стелажа з написом «Класична література». З полиць на мене мовчазно дивляться Пушкін з Гоголем.
«Ну, здрастуйте, старі друзі! Давно не бачилися».
І чого тільки не трапляється восени в Одесі.
