Зовсім юною Леоніла Павлова рушила в далеку подорож для реалізації своїх задумів. Зі щирим бажанням бути корисною дітям шістнадцятирічна дівчина перетнула майже половину земної кулі та приїхала до Одеси аж із Далекого Сходу, щоб здобути фах педіатра.
– Ви запізнилися, – сказав голова приймальної комісії, але зваживши на той шлях, який подолала дівчина, згодився взяти документи. І ось вона вже студентка.
Ця доленосна віха визначила подальший шлях Леоніли Сергіївни. Нині за плечима Лікаря-педіатра – саме так, з великої літери, – 57 років стажу. Цього року вона відзначила 80-річний ювілей. Але цінність прожитих літ лікаря вимірюється не роками, а величезною кількістю врятованих дитячих життів.
Для мешканців району ця людина стала вже легендою, бо вплив її невтомної праці відчула на собі чи не кожна сім’я. Завдяки професійності, увазі та любові до дітей Леоніла Павлова отримала від земляків щиру повагу. Ніхто не може поскаржитися на невірно встановлений діагноз чи запізнення з поданням допомоги.
Але хто знає, яких зусиль протягом цілого життя це коштувало самій Леонілі Сергіївні і чим доводилося жертвувати заради хворих? А скільки разів нічну тишу порушував дзвінок, який приносив в оселю благання про допомогу, й не можна полічити. Її робочий день ніколи не вкладався у відведені рамки. «Я люблю свою работу! Я приду сюда в субботу и, конечно, в воскресенье. Здесь я встречу День рожденья, Новый год, 8 Марта. Ночевать здесь буду завтра…», – слова цього знайомого віршика я побачила в кабінеті, де побувала напередодні Міжнародного дня лікаря.
– Ці рядки про мене, – з посмішкою каже Леоніла Сергіївна.
Життя не було легким, доводилося поєднувати все, зокрема турботу про сім’ю, двох власних дітей. Чоловік Леоніли Сергіївни Семен Якович Павлов (нині покійний) був блискучим хірургом, обіймав посаду головного лікаря близько двадцяти років. При ньому почалося будівництво нового корпусу районної лікарні, з’явилося сучасне медичне обладнання.
Жертовну працю педіатра оцінили й керівники різних рівнів. Серед багатьох нагород – Почесна грамота голови облдержадміністрації Е. Л. Матвійчука, Відзнака голови РДА.
– Відверто кажучи, я не очікувала, мені дуже приємно, що про нас пам’ятають, думають та знають, що ми є, – ділиться враженням Л. С. Павлова.
Але найбільшою нагородою для лікарки є блиск дитячих очей та усмішки, які говорять про радість одужання.
– У мене дві дівчинки. Найменшій ще нема року. Ви не уявляєте, скільки залежить від лікаря. У нас був дуже складний випадок зі старшою, і якби не ця лікарка, моєї дитини вже й на світі не було б. Вона її врятувала. Побільше б таких лікарів, – з тремтінням у голосі розповідає матуся Інна Мазур із Петрівки.
Таких відгуків дуже багато. Я також розумію цю матусю. У моєї доньки так само був складний випадок, тоді їй було трохи більше двох років. Ситуацію врятували професійність та інтуїція Павлової. Відтоді минуло 10 років, але моя вдячність меншою від того не стала.
На мою думку, педіатр – це більше ніж лікар, бо поставлений в особливо складні умови. Якщо доросла людина може розповісти про симптоми, то недуги малюка треба відчувати інтуїтивно, а це накладає неабияку відповідальність. Незважаючи на великий досвід, Павлова постійно підвищує свою кваліфікацію. Нині стало важче працювати, додають ускладнень соціальні проблеми неблагополучних сімей. Матусі ведуть подекуди асоціальний спосіб життя, що позначається на здоров’ї дітей.
Наразі в районній лікарні лише два педіатри, це значно збільшує навантаження. Л. С. Павлова не раз замислювалася про те, щоб піти на відпочинок, але нема кому передати свій цінний досвід.
– Ми не можемо її відпустити, вона потрібна районній лікарні. Леоніла Сергіївна – єдиний педіатр із вищою кваліфікаційною категорією та єдиний неонатолог (працює в пологовому будинку). Крім того, це один лікар, який володіє всіма методами діагностики, лікування хворих із різними патологіями, зокрема з інфекційною дитячою патологією, – розповідає головний лікар району Віталій Паданєвич.
Аналізуючи свій життєвий шлях, Леоніла Сергіївна згадує, з чого все починалося.
– Коли обирала шлях у педіатрію, не знала, наскільки він буде важким, – зізнається вона.
Каже, що якби знала наперед, то не впевнена, що зважилася б на такий вибір.
…Завтра буде новий день, і вона знову збере всі сили та віддаватиме всю себе людям, бо знає, що вона потрібна. Якщо не вона, то хто?..
