Спочатку з Сергієм Дмитровичем Юрманом я познайомилася заочно, через слухавку. Один із найдосвідченіших бджолярів району, він уже на заслуженому відпочинку. Домовилися про зустріч. Чекаючи, спробувала уявити свого співрозмовника. Та уявний портрет зовсім не відповідав дійсності. Поріг кабінету переступив стрункий, високий, з красивою сивиною чоловік, з молодечим блиском зелених очей, щирою усмішкою, що відкривала білозубе намисто з єдиною золотою коронкою. Від його появи одразу якось стало навкруги світліше. І розмова пішла легко і невимушено.

З’явився на світ Сергій Дмит­рович 1950 року у Балті, в родині, де тонко відчували красу природи. Його дитинство минало серед буйноцвіття трав, гомону лісу та бджіл. Адже трудовий шлях батька, Дмитра Миколайовича, від першого кроку і до виходу на пенсію був пов’язаний з Балтським лісництвом. Бабуся, Наталія Бернардівна Юрман, працювала бджоляркою в колгоспі. Мала і власну пасіку. На ціле літо малий Сергійко йшов з бабусею до лісу. Там, на кордоні урочища Фареникового, допомагав їй порядкувати на пасіці, де стояло понад 150 вуликів.

Ночівлі під навісом лісового будиночка, шепіт лісу, вітру з луків, гомін птаства – все це робило щасливим його дитинство, стало частиною життя. Тут він вивчав поведінку крилатих трудівниць, спостерігав за заготівлею ними меду. З ран­нього дитинства брав участь у огляді бджолосімей. Але найбільше тішився, коли бабуся наказувала розпалювати димар. Він знав, що для диму потрібно використовувати кору дуба та інші легкозаймисті часточки деревини. Бабуся спочатку легенько диміла у льоток. Бджоли, стурбовані димом, що для них є передвісником пожежі, поквапливо наповнювали зобики медом і рятувалися. Тоді їм було не до того, щоб ужалити.

Ще малим Сергій навчився відчувати і цінувати красу природи, жити в гармонії з нею. Уже в старшому віці до бджіл додалося захоплення голубами, співучими птахами. Навіть хотів вступати на зоологічний факультет. Однак закінчував факультет ветеринарії Харківського зооветеринарного інституту. Трудову стезю розпочав на Уманщині після служби в армії. Спочатку – директором ветлабораторії, згодом – головним ветеринарним лікарем.

Наприкінці 80-х сім’я Сергія Дмитровича переїхала до міста його дитинства – Балти. Тут, у райсанепідемстанції, він очолив проф­дезінфекційний відділ.

Профілактичні заходи щодо запобігання захворюванням бджіл на сімейних пасіках були покладені в районі на нього. Бо Сергій Дмитрович під час роботи на посаді головного ветеринарного лікаря Монастирищенського району Черкаської області стояв біля витоків боротьби зі згубним захворюванням – вароатозом. І сьогодні вважає це захворювання найнебезпечнішим для бджіл.

– Коли бабуся не змогла доглядати бджіл, сімейну справу підхопив мій батько, – розповідає Сергій Дмитрович. – Я допомагав, хоча на той час мав і свої 50 бджолосімей. Для обробки бджіл від кліщів тато сам зробив термокамеру. Він багато читав і ще більше дослухався до порад досвідчених пасічників. Власні спостереження теж допомагали. Ми разом кочували з пасікою по району.

І на яких би посадах Сергій Дмит­рович не працював – начальником профдезінфекції райсанепідстанції чи заступником голови райдержадміністрації, завжди знаходив час для бджіл. Свою бабусю Наталію Бернардівну згадує з любов’ю і теплотою за те, що розкрила перед ним крилатий світ. Світ гармонії та єднання з Природою.

– Я виріс серед лісу і бджіл, серед людей, які були майстрами бджолярської справи, які уміли господарювати та любили і розуміли природу. Тому я не міг не захопитися цим ремеслом. Хоча ремеслом це назвати не можна, бо пасічник – це стан душі. Потрібно не тільки знати, коли і як доглядати за бджолами, треба вміти їх відчувати. 

Робота пасічника не має вихідних і відпусток. Цілий рік він створює нові бджолині сім’ї, проводить племінну роботу, виводить і замінює матки, відкачує мед і переробляє воскову сировину, ремонтує вулики, виготовляє рамки для нових стільників, перевозить бджіл на медозбір і запилення сільськогосподарських культур, створює для них кормові запаси на зиму, готує пасіку до зимівлі, здійснює санітарно-гігієнічні та ветеринарні заходи. Тож коли за буденними клопотами непомітно підкралася юрманівська осінь, вона не стала причиною депресій. Сергій Дмитрович знає і сьогодні, чого хоче від життя.

Тепер у нього є більше часу для улюбленого заняття, для того, щоб продовжити справу пращурів ра­зом із старшим братом Миколою Дмитровичем. Цікаво, що брат став пасічником уже працюючи директором Могилів-Подільського консервного заводу. Зате долучив до роботи з бджолами і своїх дочок. Тішаться Юрмани, що є продовжувачі сімейної «солодкої справи».

Діти Сергія Дмитровича допомагають тільки тоді, коли навідуються до отчого дому. Адже дочка Наталя і син Дмитро з сім’ями живуть в Одесі та на Хмельниччині. І тільки Любов Павлівна завжди поруч. Впродовж подружнього життя, за визначенням Бога, дружина є помічницею своєму чоловікові. Тому скрізь і в усьому разом. А санітарний стан господарства, підготовка посуду та інвентарю, розпечатування стільників, викачування меду – все це її клопоти. І Любов Павлівна пишається цим.

З травня і до кінця літа над урочищем Комарова гора витає медовий запах. Тремтить п’янке повітря, зваблюючи і людей, і комах духмяними пахощами акації, чебрецю, іншого різнотрав’я, серед якого і юрманівська пасіка, виплекана любов’ю кількох поколінь. Коли велика родина Юрманів збирається разом, їхні розмови про бджіл, про медоноси, про цілющі властивості продуктів бджільництва, про проблеми пасічників затягуються допізна.

– Бджільництво колись було значною галуззю сільського господарства. Тепер воно сконцентроване у приватних садибах. Ентузіасти самотужки продовжують традиції національного бджільництва. У цій справі ми подібні до своїх підопічних. Різниця в тому, що їхня праця повертається сторицею, а пасічник мільйонером не стане. Однак бджо­ла не залишить його голодним, – розмірковує вголос солодких справ майстер. 

Сьогодні у магазині «Айболить», що на міському ринку, Сергій Дмит­рович організував відділ бджіль­ництва, де можна отримати консультацію. Членство у районному товаристві пасічників, яке очолює Михайло Волощенков, дозволяє бджолярам вирішувати проблеми, радитися, обмінюватися досвідом. Це особливо потрібно початківцям.

Стурбований бджоляр тим, що аграрії майже не висівають на полях медоносів, держава не дуже переймається проблемами галузі. Через безвідповідальність аграріїв, які обробляють поля від шкідників не під час бутонізації медоносних рослин, як це має бути, а під час цвітіння, масово гине бджо­ла. Мізерні кошти, що їх виділяє держава, спрямовуються тільки на племінні господарства. Збитки рядовим пасічникам ніхто не компенсує. Але найприкріше те, що за такого господарювання гинуть бджоли. А разом з ними і зникає краса життя на землі, – з тривогою говорить пасічник.