Коли в березні 44-го Червона Армія визволила від фашистських загарбників територію Савранського району, Івану Кобляку саме виповнилося дев’ятнадцять років. Душа юнака кликала поквитатися з ворогами за ті поневіряння і злигодні, яких зазнав він, його рідня, земляки під час окупації. Тож радо став до армійських лав. Його зарахували до роти автоматників.
Бойове хрещення юнак пройшов під час Яссько-Кишинівської операції під молдавським містечком Реут. У першому ж бою його легко поранило. Після тижня перебування у медсанбаті Іван повернувся до своєї частини, яка вела наступ на столицю Румунії – Бухарест. Потім були бої в Угорщині, де наш земляк удостоївся своєї першої бойової нагороди.
Якось І. Кобляк в складі групи автоматників охороняв штаб батальйону. В цей час німці пішли у контрнаступ. Значні сили ворога атакували місце розташування штабу. За наказом командира батальйону Іван заліг за станковим кулеметом «максим» замість убитого кулеметника. Вміло ведучи вогонь, він затримав атакуючих гітлерівців, доки підійшло наше підкріплення. За цей подвиг його представили до ордена Червоної Зірки.
Перемогу Іван зустрів у Празі. Та на цьому війна для нього не закінчилася. За місяць з лишком потому гвардійська частина, в якій служив І. Кобляк, вирушила з Чехословаччини в ешелонах на схід, але не додому, а значно далі – в Маньчжурію, яка була окупована японськими мілітаристами. За героїзм, проявлений в боях з Квантунською армією, нашого земляка нагородили медаллю «За відвагу».
Демобілізувався гвардієць-автоматник у 1946 році. Груди фронтовика, що повернувся до рідного села, прикрашали вже згадувані бойові нагороди та орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. Впродовж десяти літ орденоносець працював спочатку у Савранському ліспромгоспі, за цим – на Балтській меблевій фабриці, заготівельником у Кам’янському сільському споживчому товаристві. Та більша частина трудового шляху пройшла у колгоспі імені Кірова. Всюди, де трудився Іван Захарович, його характеризували як відповідального, чесного, працьовитого та принципового, він мав авторитет серед колег та керівництва.
Ветеран і нині активний, хоча вже скоро тридцять років, як перебуває на заслуженому відпочинку. Він член місцевої організації ветеранів, надає посильну допомогу в належному облаштуванні пам’ятників загиблим воїнам, солдатських могил. Ветеран часто заходить до Кам’янської загальноосвітньої школи, де зустрічається з дітьми, розповідає їм про війну так, як бачив її сам. Разом з тим І.З. Кобляк – активний учасник волонтерського руху на селі. Він бере участь у сходах громадян, порушує актуальні для села питання, що стосуються, головним чином, людей похилого віку, інвалідів, самотніх, малозабезпечених земляків.
Варто зазначити, що літній чоловік разом з дружиною Марією Федорівною встигає і поратись по домашньому господарству. Вони обробляють невеликий город.
– Так, роки беруть своє, і сили вже не ті, – зізнається Іван Захарович. – Та в душі я завжди молодий.
