Дивовижна пам’ять у Івана Васильовича Мартинюка. Хоча за плечима тривале, довжиною у 87 років життя, у якому була війна. Про свою участь у ній – таке враження – він пам’ятає чи не щохвилини. Розповідає у барвах і з такими подробицями – хоч книжку пиши. Виснажила війна, понівечила долі людські. Устромилася осколками ворожих снарядів і в тіло Мартинюка, тяжко поранивши у спину, ногу, руку, яка невблаганно сохне і усе більше втрачає чутливість. Поранило майже 70 років тому, а біль позбавляє сну й донині…
Але тримається Іван Васильович молодцем. Та йому, якщо чесно, і не даси таких поважних років. Високий, стрункий, підтягнутий. А одягнув на моє прохання військову форму – і ніби ще вищим став, урочистішим. На кітелі – бойові нагороди: три ордени Вітчизняної війни, медаль «За відвагу»... На погонах дві зірочки – підполковник. У відставці.
Яким же потрібно бути безстрашним, щоб уже 18-річним у далекому 1944-му вести як старший розвідгрупу на чергове завдання – брати «язика», чітко розуміючи: усе може статися. Але так думала я. А Іван Васильович говорить, що розвідники йшли за лінію фронту лише з головною думкою: треба взяти «язика» якомога вищого рангу. І вони його брали. І тягли на собі, оберігаючи як якусь коштовність, при цьому ризикуючи своїм життям.
Та усяке траплялося на війні. Пораненого командира полку з бою виносили, бо лише розвідники знали нічні ходи. Бувало, німці їх виявляли, і тоді під шквалом вогню доводилося із завдання виповзати. Але лише для того, щоб завтра повернутися з «язиком».
Війна для молодого бійця Мартинюка була короткою, але жорстокою. Тяжко пораненого, стікаючого кров’ю, його винесли з поля бою. Врятували. Виходили… 18-річним він став інвалідом.
«Але хіба здаються розвідники?» – посміхнувся Іван Васильович.
Після війни успішно закінчив технікум цивільного будівництва.
Будував Омську ТЕЦ, Тюменську, Карагандинську ДРЕС, Молдавську, а потім багато років працював на її експлуатації. З Молдавії з дружиною виїхали щойно пішли розмови про можливість об’єднання з Румунією.
Тож живе Іван Васильович із коханою своєю Варварою Олексіївною – дуже милою жінкою, яка розуміє чоловіка з півслова-півпогляду, – в Арцизі. І анітрохи не шкодує, що обрали місцем осідку це невелике провінційне містечко. Син з родиною залишився в Кишиневі, але щороку 9 травня незмінно приїжджає із дружиною і тепер уже трирічною донею в Арциз, щоб привітати батька з Днем Перемоги.
– Мені все в Арцизі подобається, – говорить Іван Васильович. – Нам тут добре, спокійно. Ми тут знайшли чудових друзів – Кордонських Олександра Степановича і Дарину Георгіївну. Дуже цінуємо увагу районної влади до нас, ветеранів, інвалідів війни. Ми із дружиною дуже вдячні за чуйність і щирість народному депутатові України Антону Івановичу Кіссе і керівникові району Івану Георгійовичу Пітаку, до якого завжди можна підійти зі своєю проблемою, і вона, як правило, буде розв’язана. Повірте, у такій атмосфері ми почуваємося спокійніше і упевненіше.
Тож на нинішнє життя Іван Васильович не ремствує. Пенсію – спасибі державі – інвалідам війни підвищили. Добре б ще, щоб спеціальне взуття шили з якісного матеріалу, як колись. А то довелося відмовитися: мало того, що підошва гумова, так вона ще й тонка. Нога в такому черевику мерзне. Іван Васильович показав для порівняння черевик, шитий 20 років тому ще в Молдавії, і з останнього пошиття – різниця очевидна. Чи не соромно на інвалідах війни заощаджувати?.. А взагалі Мартинюки налаштовані до життя дуже позитивно.
Уже біля дверей Іван Васильович ще раз попросив висловити їхню найглибшу подяку народному депутатові й керівникові району, які, виконуючи доручення Глави держави, вирішують проблеми воїнів Перемоги. Але ж якщо подумати, подяка ветерана війни, учасника бойових дій – своєрідна нагорода їм, землякам. І в цьому конкретному випадку – цілком заслужена.
