Якщо поблизу залізничного вокзалу в Одесі я бачу юрбу циган, то намагаюся оминути її десятою дорогою. Бо ж відомо, що люди ромської національності мають особливий вплив на перехожих. Пропонують погадати на руці та розповісти всю правду, а іноді прикриваються дітьми і «б’ють на жалість»…
І все це з єдиною метою – отримати хоч кілька гривень. У деяких випадках їхня нахабність шокує, дратує й навіть лякає. Тому в усіх нас склався сталий стереотип про те, що роми – це щось погане і страшне.
Однак виявилося, що ці люди можуть жити інакше, не завдаючи особливого клопоту тим, хто поруч. У цьому мала нагоду переконатися, виконуючи завдання редакції.
Коли завітала до села Поплавка, де з трьохсот жителів близько 250 – роми, очікувала побачити знайомі юрби жінок із дітьми, одягнутих у традиційні довгі спідниці та блискучі хустки. Натомість на вулиці було безлюдно. Всі займалися своїми справами в обійстях.
Відомо, що без дозволу барона мені ніхто не виливатиме свою душу, бо він тут – і цар, і бог, і «справедливий каратель».
– У нашому поселенні я – як батько у великій родині, – широко посміхаючись, говорить щирою українською місцевий барон Нікіта Нікітович Ніка. – Якщо хтось тяжко захворів, помер чи щось накоїв, то першим про це дізнаюся я, і саме на мені лежить відповідальність за подальші дії. Люди обрали мене бароном 30 років тому. Всяке бувало за цей час – доводилося ставити на місце тих, хто завдавав клопоту українським громадянам інших національностей (а їх у Поплавці близько 50). Ми стараємося розбиратися в таких ситуаціях самостійно, без участі правоохоронців. У нас свій суд над негідниками. Якщо не вірите – зверніться до міліції чи до органів влади – на ромів немає жодної скарги.
Барон Нікіта намагається ламати стереотипи про жебрацьке життя циган і цьому вчить свою громаду.
– От як можна робити шкоду людям, з якими я прожив в одному селі більше тридцяти років? – каже він. – У Поплавці і в навколишніх селах маю багато друзів і знайомих. Ніхто не скаже, що ми тут чужі, а називають «наші цигани». І це дуже приємно.
Як і українці, роми виживають у селі як можуть. Хтось знаходить постійну роботу, хтось іде у торгівлю… Звичайно, тих, хто розкошує, у Поплавці нема. Та й сам барон живе у скромній хатині на краю села. Зате у всіх поселенців є документи, що підтверджують громадянство України. А це дає право традиційно багатодітним матерям одержувати від держави матеріальну допомогу.
На думку барона Нікіти, циганське покоління нині вже не те, що було колись. З роками стерлися усталені національні традиції, та й прогрес впливає на людей. Ще кілька десятків років тому одруження цигана з росіянкою чи українця з циганкою не допускалося. А тепер це звичайне явище. У Ніки семеро дітей, і в їхню родину влилися троє українських зятів. Суперечити бажанню дочок він не став, бо вірить у долю. А якщо є любов, то традиції відходять на другий план. Хоча іноді барон дивується: якщо для цигана слово старшого – закон, тоді чому один із зятів без прочухана нічого не розуміє? Та всі родинні негаразди забуваються, коли на якесь свято за столом збирається вся сім’я. Разом із дітьми та онуками це 32 особи! Тож запрошувати братів, сестер, друзів чи сусідів уже немає можливості.
Зустріч із поплавським бароном Нікою та його дружиною Раїсою залишила по собі приємне враження. Це не та нахабність, що я бачила на одеському вокзалі і зовсім не та розкіш, яку показували у відомому серіалі «Кармеліта». Життя цього ромського поселення практично нічим не відрізняється від звичайних буднів українських сільчан. Тож такий документ, як Стратегія захисту та інтеграції в українське суспільство ромських національних меншин, затверджений 11 вересня 2013 року в межах реалізації політики Президента, в Поплавці сприйняли схвально, але без особливих емоцій: «Ми вже давно не чужі тут. Та якщо проблемами ромів переймаються на найвищому державному рівні, значить у цьому є сенс. Поживемо – побачимо».
