Є в сімейному альбомі потомственого залізничника Василя Олексійовича Івашкіна фотографія, на якій зображена їхня велика родина на чолі з живими тоді ще батьками – Олексієм Олексійовичем і Риммою Іванівною.
Василь народився вже тут, на українській землі. І значно пізніше за своїх 12 братів і сестер. Але про те життя, яке було до нього, знає все або майже все, – так багато розповіли про нього батько й мати. Навряд чи думали вони, що колись назавжди полишать рідний Алатир – місто в Чувашії, і, подолавши не одну сотню кілометрів залізничної колії, опиняться зрештою в Арцизі. Сюди його, досвідченого фахівця-залізничника, направлять працювати у споруджуваному тоді оборонному депо. Але скільки подій передувало тому – і яких!
Війни, слава Богу, Василь не знав: він народився 1950-го. І все-таки заднім числом вона торкнула його, переполовинивши велику родину Івашкіних. У ті страшні роки чотири малий малого менші сестрички і два брати померли – від хвороб і голоду. Батько не відразу довідався про це. Машиніст, він водив услід за фронтом санітарні поїзди або вантажні потяги під бомбами, прицільним вогнем. Не раз потім дивувався: як тільки живий залишився в цьому місиві. Яссько-Кишинівська операція стала глибокою зарубкою на серці Олексія Івашкіна.
Треба було чути, з якою любов’ю та гордістю розповідав Василь про свого легендарного батька, який 1951 року одержав за свою ратну працю орден Леніна. Та Олексій Олексійович і після пенсії працював у рідному депо, тому що поза цим дружним колективом себе не мислив. Ось коли в нього нарешті з’явився час на спогади про життя в різних краях.
Василь Олексійович розповідає:
– Ми багато цікавого почули від батька. Він говорив: «Природа, звичаї, культура – так, несхожі. Схожі люди і в Чувашії, і в Мордовії, і тут – своєю добротою, подільчивістю, щирістю».
Це назавжди запам’яталося. Нікого не бентежила ні інша мова, ні говірка. До Арциза приїхали – у родині ж бо семеро дітей – квартиру дали. Та й на зарплату тата – приймальника паровозів тоді можна було жити непогано.
Олексій Олексійович помер 1980-го. Двічі почесного залізничника, орденоносця ховали з почестями. Тоді Василь відзначив, що з батьком прощалися й росіяни, і українці, і болгари, євреї, вірмени. Відзначив, що саме в ту мить спливло в пам’яті батьківське: «Всі ми люди, кожен з нас людина».
Розповідав усе це Василь, гортаючи товстий, нафарширований фотографіями той самий сімейний альбом. Ось і дружна родина Івашкіних. Ось уцілілі від військового лиха сестри й брати. А це сам Василь – теж залізничник, що пропрацював 40 років дефектоскопістом. Дуже тяжка й відповідальна це робота – 22 кілометри колії обстежити за день – у хуртовину, ожеледь, під зустрічними вітрами. Бувало, де сутінки застануть, там і заночує. Щоб зі світанком продовжити свою пішу ходу по шпалах, обстежуючи рейки, якими тепер уже в цілковитій безпеці підуть поїзди.
Та й дружина Василя Тамара Іллівна – теж ветеран залізничної служби, як і її батьки. Технік-колійник, останні роки – операторка залізничної каси. Тамара жваво доповнює розповідь чоловіка про батька – «людину неабияку та глибоко порядну».
– Ми завжди пам’ятаємо настанови Олексія Олексійовича, – говорить Тамара. – У будь-якій ситуації залишайтеся людьми.
Сьогодні й наша родина, можна сказати, – багатонаціональна, росіяни, чуваші, мордвини, болгари, молдавани, татари. І всі чудово вживаються. Та й що нам ділити? Земну кулю? Так вона неподільна, й місця на ній усім вистачить.
