Напевно, краще було б приїхати до Надії Михайлівни навесні, коли її сад увесь у біло-рожевому цвітінні, а кожний листок і квітка тягнуться до сонця – вони заслужили цю милість від природи. Ні, скажуть ті, хто побував тут наприкінці літа – такої краси ви більше ніде не побачите. Це коли зі звичайної виноградної арки звисають величезні груші та яблука, а між деревами стелиться яскравий килим із квітів.
Я ж побувала у Надії Михайлівни Луценко зовсім недавно. Напередодні справжніх холодів, хоча й о цій порі сад по-своєму дивовижний та гарний. Адже лише пізньої осені, коли дерева здаються зовсім слабкими та беззахисними, неважко визначити, наскільки вони дружні із господарем. Кожна гілочка, кожна мітка, кожний зріз на стовбурі розкажуть багато про що. Чи вміють тут, наприклад, боротися зі шкідниками, різними метеликами та плодожерками, від яких порятунку немає… І чи грамотно сформовані крони у тієї ж груші або черешні, ці тонкощі даються не кожному… А всіма улюблений персик, адже він недовговічний, і через п’ять – дев’ять років часто його викорчовують.
Надія Михайлівна не поспішає з вирубуванням дерев, у неї є своя система омолодження, що дозволяє і деревам не старіти, і врожай вчасно збирати. Про кожний саджанець, чи це штамбова малина чи вишня, вона може розповідати годинами. І де купила, і як садила, і, зрештою, який результат одержала. За вікном вже починає темніти, і в сутінках особливо яскраво виділяються стовбури «берізок». Але придивившись, здогадуєшся, що стовбури у них залізні – просто господиня розмалювала своєю рукою металеві опори. А поруч дерев’яний місток, невеличкий, але справжній – такий ще можна побачити у великих та малих селах. А веде він до справжнього ставка, теж невеличких розмірів, але дуже романтичного. У ньому граються, радіють чистому повітрю, живлющій прохолоді різнобарвні коропи. Скоро вони вляжуться на саме дно і благополучно перенесуть морози.
Неподалік – будівлі, які в просторіччі іменуються сараями та льохами. Але назвати їх так на цій садибі язик не повертається. Вони прикрашені кольоровою мозаїкою, причому, каміння підібрано так, що разом з житловим будинком становлять єдиний ансамбль. Витримані і колірна гама, і єдиний архітектурний план. Помітно, що Надія Михайлівна тяжіє, скажемо так, до народної творчості, використовуючи елементи сільського дизайну. Так, у центрі садиби в неї гніздо з лелекою. А трохи далі, там, де камін, розмістилися масивні лави «під старовину».
А тепер скажемо головне: усю цю красу – і ставок, і житло для птахів, і незвичайні арки з яблунево-грушевою лозою, вона створила власними руками. Не запрошувала ні будівельників-майстрів, ні фахівців-садівників. Та й навіщо вони потрібні, якщо самій усе вдається.
– Гени, напевно, – посміхається Надія Михайлівна, яка виросла в Шепетівському районі Хмельницької області
Батько працював головою сільради, а ось мама все життя розводила квіти, прикрашаючи садибу. Пізніше Надія переїхала до Одеси, де й живе в «Золотій гірці» (Таїровська селищна рада). Чоловік, Микола Іванович, журналіст, працював в «Одеському політехніку». Ось так двоє творчих людей поєдналися і здобули успіх в упорядкуванні своїх десяти соток. Усе було настільки добре, що недавно про Надію Михайлівну, про її садівничі успіхи та досягнення зняли фільм. Причому, зробили це працівники Одеського селекційно-генетичного інституту.
Коли родина Луценків одержала цю землю, бур’яни піднімалися тут вище голови. У недбайливих господарів вони збереглися дотепер, нагадуючи своїми засохлими колючками, що в землі теж є вдача і вона не вибачає нехлюйського ставлення до себе.
Так воно і є. Коли людина з’являється на світ, то обов’язково одержує подарунок. Якщо ви подумали про пелюшки-сорочечки, шовкові подушки та брязкальця, то помилилися. Найголовніший і найурочистіший дарунок – це земля, на яку кожний з нас має право. Ну а далі, як у кого складеться. Один шпурляє навколо недокурки та бите скло. Другий свій клаптик землі так засмітить пирієм і повійкою, що жодна глибока культивація не допоможе. Третій вимостить свою величезну садибу шикарною імпортною плиткою, та так щільненько, що жодній зеленій травинці тут не пробитися.
Надія Михайлівна обрала інший шлях. До землі вона ставиться як до найбільшої цінності у своєму житті. Щодня, за будь-якої погоди, говорить із нею мовою любові та зворушливо-дбайливого ставлення. І коли вона зустрічає людину, рідну їй за духом, почувається себе щасливою. Слава Богу, вона не самотня. У неї гарна родина, багато друзів-однодумців. Спілкування з ними стало свого роду хобі для родини Луценків. Не дивно, що Надія Михайлівна загорілася ідеєю створити клуб садівників-аматорів, які могли б листуватися один з одним, телефонувати і навіть зустрічатися. Адже в кожного, напевно, знайдуться поради та пропозиції, питання і відповіді. Усе це, безумовно, принесе користь навколишньому середовищу. Адже нас багато, а земля – одна!
P.S. Телефон Н.М. Луценко можна одержати в редакції «Одеських вістей»
