Їх посадив Іван Якович Путєнцов зі Ставкового навесні 1960-го, в честь народження своїх синів Олександра та Миколи. Чи міг тоді батько подумати, що через 20 років трагічно обірветься життя одного з його хлопчиків.
9 травня 1980 року молодший сержант, командир мотострілецького відділення Олександр Путєнцов під час бойової операції проти душманів загинув, прикривши собою товариша... Про цей подвиг розповіли його бойові побратими, які приїхали на батьківщину Сашка, щоб провести його в останню путь. Про нього вони склали пісню, яку співали під гітару. У пісні згадується брат Микола, якому судилося тепер жити за двох.
Бой затих
у взорванного моста,
БМП запутался во мгле.
Александр, позабыв удобства,
Умирает на сырой земле.
А на юге зацвела ромашка,
Николай на вахту заступил.
Не увидит его больше Сашка,
Жизнь уходит,
нету больше сил...
Двійнята народилися 16 січня 1960 року у славній сім’ї хліборобів. Батько, відомий механізатор І.Я. Путєнцов, за самовіддану працю на полях колгоспу ім. XXII з’їзду КПРС був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Шанували в селі і його дружину Євгенію Федорівну.
Сім’я дуже тяжко пережила втрату сина. Помер уже батько, порівняно недавно померла і мати, хворіє їхній син Микола. Та живе в серцях односельців пам’ять про Олександра, простого, славного хлопця. Його згадують учителі як допитливого, старанного учня, який любив читати, особливо про війну та розвідників, їхнє геройство. Потай і він мріяв здійснити подвиг... І не здогадувався, що цей зірково-трагічний час не забариться. Сашкові легко давалася математика, фізика, він любив техніку, спорт, особливо футбол, добре грав у шахи і був неперевершеним тенісистом. У школі Сашка поважали, бо був справжнім товаришем. Вчителі відзначали у нього наполегливість, старанність, силу волі, шанобливе ставлення до старших. А ще – недитячу розсудливість, врівноваженість.
Ніби все у Сашка Путєнцова було, як у інших: закінчив школу у 1977 році на „4” і „5”, вступив до Одеського ПТУ, отримав диплом слюсаря-монтажника, працював на заводі „Нептун”. У листопаді 1979 року його призвали до армії від Малиновського райвійськкомату м. Одеси. А на початку квітня він уже служив у Демократичній Республіці Афганістан, виконував інтернаціональний обов’язок. Через місяць Сашко героїчно загинув на чужій землі. Його посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки та медаллю „За відвагу”.
...Брат його мешкає самотою у рідній хаті, живе спогадами про ті роки, коли тут була дружна сім’я. …А за вікном ростуть два кремезні горіхи. Так, тепер це пам’ять і про батька, який їх посадив на честь синів.
