Таміла, енергійна й яскрава красуня, душа будь-якої компанії, у новорічні та різдвяні свята почувалася кепсько, спостерігаючи, як друзі купують дітям дарунки, заздрила дзвінкому гомону, який лунав у кожній домівці, але, на жаль, не в її власній. Перервана з вини подружжя перша вагітність виявилась фатальною. Серце щеміло, постійне бажання пригорнути до грудей дитинку не давало спокою. Тому не раз починала з чоловіком розмову, що їм варто взяти дитинку з дитбудинку. Він не відразу погодився, та настав той день, коли Анатолій раптом запитав:
– А де ж ми ліжечко візьмемо?
…Це мало статися перед самісіньким Новим роком, але ж обоє працювали у районному Будинку культури, тож аж до дзвону курантів були там – вітали у складі агітбригади членів трудових колективів, розважали молодь. А вже другого січня Анатолій ніс додому свою безцінну ношу. То була однорічна Юлечка, названа на честь його матері.
– Наша Юля, – розповідає Таміла Петрівна, – зростала буквально за кулісами сцени, я брала її на роботу, поки вона доросла до дитсадка. Дуже вдячна директору Будинку культури Миколі Васильовичу Сербіну, який з розумінням ставився до ситуації.
Мабуть, треба сказати й про те, що протягом п’ятнадцяти років ми наймали житло, поки придбали будинок по вулиці Горького. Щоб зібрати на нього кошти, треба було добряче потрудитись, і ми з Толею займались весною вирощуванням та продажем розсади.
Таміла тепер розуміє, що зробила помилку, коли вирішила зізнатись п’ятирічній дитині, що вона – її прийомна мати, а не рідна. Дівчинка промовчала, осмислюючи почуте, а через деякий час сама запитала:
– Ти мене народила, мамо?
– Підтвердивши її сподівання, я побачила у Юлиних очах стільки щастя, що відклала цю розмову надалі. Тепер вона знає таємницю удочеріння, я не хотіла, аби їй про це повідомили «доброзичливці». Вистачає й тих, хто вважає, що ми брали дітей заради грошей, але ми від держави не отримали ні копійки. Усиновлення цього не передбачає законодавством країни. Кожному не розкажеш, що ти просто з любов’ю ростиш дітей. Є моральні цінності, які за гроші не купити… Сама зросла у багатодітній родині, у моїх батьків було три сини і три дочки, через це мені важко було без дитячого гомону у домі.
Зовні схожа на матір, дівчинка має спокійний характер. Підростаючи, вона все наполегливіше озвучувала своє палке бажання – мати братика. Спочатку Мартинюки відбувалися жартом, а потім наважилися поповненням в сім’ї. Максимчика вони привезли з дитячого будинку, йому тоді ледь виповнився рік. Сьогодні цей восьмирічний білявий хлопчик – третьокласник школи-ліцею. Юля – у випускному класі та з вибором професії ще не визначилась.
Через двадцять років подружнього життя сталося диво: жінка завагітніла, але радість була недовгою. На дванадцятому тижні ультразвукове обстеження показало, що плід завмер… На щастя, поруч у жінки була така надійна підтримка.
На упорядкування придбаного на власні заощадження будинку потрібні чималі кошти. Тому на сімейній раді вирішили робити ремонт поетапно. Було стільки планів, а в березні 2010 року вони раптово обірвались. Серце чоловіка та батька зупинилось миттєво. Такого удару сім’я не чекала. Скам’янівши від горя, Таміла дала собі клятву, що діти не будуть жити гірше за інших. Анатолій сам сконструював теплицю, водив автомобіль, торгував на ринку. І тепер молода жінка з усім цим господарством залишилась сам на сам. Тієї важкої й сумної весни розсада вдалася, у теплиці допомагала Олена Шутилєва, з транспортом – Олена Стрільчук. Але Таміла розуміла, що винаймати транспорт невигідно, тож закінчила курси водіїв й сама сіло за кермо стареньких «жигулів». Щойно отримавши права, поїхала до матері у село Молодіжне Овідіопольського району, де вона після закінчення Одеського культосвітнього училища розпочинала свою трудову діяльність.
Принагідно додати, що десь з четвертого класу Таміла була активною учасницею художньої самодіяльності, зокрема драматичного гуртка, дуже мріяла зніматися в кіно, навіть вступала з подругою до Щукінського училища у Москві. З дитинства уявляла себе артисткою. Юля, до речі, на радість батькам, закінчила музичну школу. У дитсадку, а тепер і в класі, без неї теж не обходяться концерти. Це знак згори чи єднання рідних душ, ніхто не відає, але Таміла точно знає: Юля успадкувала їхні таланти. Може, вона не так гаряче мріє про сцену, як мама, але досвід батьків їй став у пригоді змалечку.
– Наш з Толею шлюб тримала любов. Ми нічого не робили один без одного, ми не ділили гроші на твої і мої, тому й змогли взяти на виховання дочку та сина. Змушені були піти з творчої роботи й зайнятись підприємництвом.
З втратою чоловіка, однак, стало важче, та все ж жінка змогла за ці роки капітально відремонтувати залу у домі, замінити усі вікна на пластикові, до кінця року навіть встигла поставити пам’ятник покійному. Художник зобразив його на зворотньому боці з гітарою в руках. Здається, от-от – і заспіває...
Так, крок за кроком, вирішує одну проблему за іншою. А ще ж потрібно відвідувати матір Анатолія, яка проживає у Солтанівці. Діти охоче проводять у бабусі канікули.
– Дуже хочеться мені, – ділиться жінка, – аби Максим виріс справжнім чоловіком. Він дуже любить сестричку Юлю. Нещодавно дочка перенесла складну операцію й лежала в лікарні, і Максим не міг дочекатись, поки вона приїде додому, навіть передав їй записку з проханням швидше одужувати.
Кажуть, доля кожної людини визначається на небесах. Тож моя співрозмовниця переконана, що саме доля піднесла їй такий щедрий дарунок – у всій повноті відчути радість материнства.
– Жодне свято у нашому колективі, – розповідає директор ПП «Комплекс торговельних павільйонів «Привокзальний» Ганна Іванівна Солоїда, – не проходило без наших обдарованих підприємців. А Таміла навіть брала участь у районному конкурсі «Міс підприємець» і стала його переможницею. Вона прагне всюди бути першою, та найбільшим стимулом у її житті є Юля та Максим.
– Хочу низько вклонитись цій мужній жінці, – поділилась думками любашівчанка Наталія Белік, – за двох дітей, які не стали сиротами. Правду кажуть, найголовніше у нашому житті – добро творити й добру служити. Тож хай цій дружній маленькій сім’ї Бог допомагає.
