Афганська війна залишила глибокий слід у житті багатьох наших земляків. Один з них, – житель села Йосипівки Володимир Бабійчук.
Вісімнадцятирічного юнака, як і багатьох його ровесників, призвали в армію. Для Володимира служба розпочалася в Ашхабаді. Там пройшов спецпідготовку, після чого його направили в Афганістан.
Ступивши на чужу землю, український хлопець одразу відчув неймовірну спеку. Вже потім довідався, що в цій країні 60 градусів – це часто нормальна температура повітря.
В Кабулі відбувся розподіл солдатів. Володимира направили в місто Чарікар. Потрапив у 45-й саперний полк. На нього чекала небезпечна робота. Ведення інженерної розвідки противника та місцевості, облаштування та утримування мінно-вибухових загороджень, прокладання проходів в загородженнях супротивника та перевезення мінних тралів, – з усім цим хлопцям довелось зіткнутися безпосередньо. Душмани часто обстрілювали територію, де дислокувався полк. Під час одного з таких обстрілів Володимира було поранено. Деякий час воїн лежав у госпіталі в Баграмі, а потім – у Кабулі, а коли рана загоїлась, повернувся в стрій.
– Ми добре розуміли, що це – війна. Вранці не знали, чи побачимо захід сонця. Було серед наших солдатів багато поранених та хворих на малярію, тиф. Та найстрашнішим було бачити, як однополчани помирають. В душі кожен із нас носив відчуття страху, але треба було йти далі, виконувати наказ, – розповідав ветеран.
Володимиру поталанило. По закінченню терміну служби юнак повернувся додому. Груди В. Бабійчука прикрашають заслужені нагороди, серед яких – медаль «За отвагу», нагрудний знак «Воинская доблесть». Він і досі пригадує ті події: в пам’яті зринають обличчя солдатів, з якими подружився, і які навічно залишились на полі бою…
