Ми вже розповідали читачам про роботу творчої групи, що об’єднує шкільних психологів Одеси. Щомісяця на обговорення фахівців виноситься певна тема, актуальність якої підказує життя. При цьому кожен, спираючись на накопичений досвід, ділиться своєю думкою.
– Ілюстрацію до теми «Діти і гроші: соціальна нерівність», порушеної за заявкою членів психологічного клубу, на останньому засіданні можна побачити сьогодні практично в кожній українській школі, – говорить методист департаменту освіти і науки Одеської міськради Ольга Кобзирева. – Соціальна нерівність подеколи відчувається навіть гостріше, ніж у дорослому житті.
Піти простим шляхом – спробувати запровадити однакову шкільну форму, так би мовити, зробити дітей умовно рівними між собою, – це утопія. Заборону у школі мобільних телефонів – предмету гордості багатьох учнів – також випробувано і в більшості випадків відкинуто як провальний варіант.
Час перефразував відому приказку, яка тепер звучить так: грошам у будь-якому віці всі покірні. Які б гасла не звучали з екранів телевізорів, їсти хочеться завжди. Особливо дітям.
Дорослі розуміють, що їхній обов’язок – забезпечувати родину всім необхідним, і навіть понад те (наприклад, потішити дитину новим гаджетом). Зараз важко не стати хижаком, акулою, для якої рух у пошуках здобичі, – це і є життя. Немов акули, дорослі носяться одне за одним у пошуках заробітку, через брак часу пропливаючи повз своїх дітей. Їхні нащадки ведуть бої на своєму фронті, хвалячись принесеною батьками здобиччю, – модним одягом або свіженьким смартфоном. Що робити дитині з так званої середньої родини, яка живе, користуючись скромним китайським планшетом або його земляком – пуховиком, або зовсім без цих атрибутів? Як нівелювати відносини «дешевше – дорожче» всередині дитячого колективу, щоб там завчасно не відчули гостроту слів «нерівність», «розшарування суспільства»?
Проблема, звичайно, складна, але при бажанні – цілком розв’язанна. Можна, як деякі психологи, звалити левову частку провини на ЗМІ, що в яскравій, глянсовій формі рекламують гарне життя. З одного боку, ця реклама мотивує до успіху, з іншого – загострює переживання невдач у його досягненні. Але починати, мабуть, слід із родини. За словами та поведінкою батьків дитина складає у своїй свідомості ескізи картини світу. Від дорослих залежить, якою складеться ця картина в цілому. Кольоровою, в усьому її розмаїтті, – а чи чорно-білою, зі строгим розподілом на своїх і чужих, багатих і бідних. Огріхи у вихованні неминучі, бо багато які дорослі самі колись теж виховувалися з відчуттям соціального кольороподілу. І тому не дивно, що діти часто стають схожі на них.
Світ не є сталий. Змінюються мода, стереотипи, соціальні орієнтири. Буде ризиковано вести дітей тільки по одному маршруту людських чеснот. Дитина, що зросла на самих тільки кольорових картинках, так само морально недостатня, як і та, що бачила життя тільки в темнуватих або похмурих барвах. Не сахаючись із крайності в крайність, треба постійно пояснювати дітям, що слід поважати одне одного незалежно від матеріального становища та соціального статусу батьків. Тоді, можливо, в майбутньому міркувати про можливості гармонійного розвитку особистості матимуть право ті, кого виховували в дусі терпимості та взаємоповаги, порядності.
