Подружжя Степан Григорович та Валентина Іларіонівна Бершадські прожили разом півстоліття в коханні та злагоді. Спорудили будинок, виховали прекрасних двох дочок і сина. Є у них четверо онуків, та найбільша втіха для ювілярів – правнуки, яких уже троє.
З роками подружжя не втратило молодечого запалу. Часто пригадують той день, коли звела їх доля.
Стрункий юнак Степан працював у колгоспі їздовим, а симпатична Валентина була нормовичкою. Під час збирання буряків на полі й познайомилися. Хлопець довго спостерігав за дівчиною, а потім запропонував підвезти додому. Так і почали зустрічатися.
– Й досі пригадую, як ми ходили на танці, в кіно. Часто на побачення Степан приносив мої улюблені цукерки. І це було так романтично! Нам було приємно проводити час разом, – посміхаючись, говорить жінка.
Їхні серця переповняли почуття, і коли були удвох, здавалося, що вони десь в іншому світі. Хлопець і дівчина швидко зрозуміли, що створені одне для одного, навіть жартували «на одній ноті».
– Весела вдача та щира посмішка Валентини мене причарували. Полонила й загадковість, що ховалася в куточках карих очей. Цілими днями думав тільки про неї, а на побачення летів, неначе голуб до своєї голубоньки, – розповідає Степан Григорович.
Степан бачив вправність коханої на полі: як робота горить в її руках. Був впевнений, що Валентина буде не тільки вірною дружиною, а й хорошою хазяйкою.
Бершадські зуміли пронести своє кохання через багато років. І не розгубили по крихті на життєвих шляхах, не розчарувалися одне в одному.
– Дуже хочеться, – каже Валентина Іларіонівна, – щоб юнаки та дівчата, розуміли: кохання – це не одна мить. Це не лише поцілунки. Його потрібно берегти, з ним потрібно бути не тільки в щасті, а й у найскладніших моментах життя.
