Звісно, більшість захисників Вітчизни – чоловіки, але є в нашому районі й жінки, які теж належать до цієї славної когорти.
Одна із них – довгожителька села Полянецького Лідія Дмитрівна Соколова.
Народилася жінка тут, у селі, та разом з батьками переїхала до Криму. Звідти в далекому 1941 році, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, дев’ятнадцятирічну Лідію призвали до лав армії. Служила дівчина у сухопутних військах.
– Аби захистити рідну землю від завойовників, не тільки чоловіки і хлопці бралися за зброю, а й жінки й дівчата. В більшості випадків навіть без спеціальної військової підготовки йшли у бій. Почуття патріотизму переборювало страх. Кожна з моїх посестер готова була віддати своє життя за Батьківщину, – розповідає Лідія Дмитрівна.
Під час одного із обстрілів Лідія була поранена в ногу і її переправили у госпіталь в Сочі. Для неї то був тяжкий період, бо думала, що вже ніколи не побачить своїх рідних, своїх бойових подруг. Та все обійшлося. Одужавши, Лідія Дмитрівна знову стала до лав сухопутних військ, де була санітарною дружинницею.
– Вибухи, кров і сотні поранених – все це бачила на власні очі. Часто поранених з поля бою виносили на ковдрах і на конях везли до госпіталю. Обходила, доглядала хворих й щодня молилася за їхні життя, – продовжує свою розповідь жінка.
Час бере своє. У 92 роки Лідії Дмитрівні нелегко вести бесіду. Тим більше згадувати пережите. Але жінка-воїн, зібравшись із силами, знову подумки повертається в минуле.
Розповіла про таке. Одного разу, перебігаючи з однієї позиції до іншої, вона потрапила під вибух снаряда. І знову нестерпний біль та госпіталь. Лідія не здавалася, бо понад усе мріяла про Перемогу, про те, щоб повернутися в рідне село Полянецьке. І вона вижила, дочекалася омріяного дня. І хоч Перемогу зустріла в П’ятигорському госпіталі, а не на фронті, це не зменшило почуття радості. Ця радість була просто безмежною.
Ліда згодом повернулася в своє село і побачила його знедоленим…
– Бідні хатинки хилилися одна до одної, ніби плачучи за своїми хазяями, які не повернулися з війни, – ділиться своїми спогадами Лідія Дмитрівна. – Скільки моїх односельців загинули за нашу Вітчизну!.. Скільки жінок овдовіло. Скільки зітліло від болю материнських сердець!.. – на очі моєї співрозмовниці набігають сльози.
– Добре, що молодь шанує героїзм старшого покоління. Отже, історія Великої Вітчизняної не забудеться, – на закінчення з вдячністю сказала жінка-воїн.
