«Із нашого зенітного полку»

Кто жизнь прожил в контузиях и ранах,

Дружней живите – жизнь так коротка!

Настанет день – не встретишь ветерана

Из нашего зенитного полка…

Цей військовий вірш написаний ветеранами 1872-го зенітно-артилерійського полку протиповітряної оборони. 

Як мало залишається серед нас фронтовиків Великої Вітчизняної війни!

Наприкінці лютого учасниці бойових дій Великої Вітчизняної війни Надії Григорівні Докшиній (Ткаченко) виповнилося 90 років. Родинна урочистість відбулася у вузькому колі рідних і сусідів. Відвідали та привітали ювілярку її подруги-фронтовички: Ольга Григорівна Караваєва та Марина Олександрівна Люшина. Як водиться, за столом потягнувся ланцюг військових спогадів. Зазвучали пісні з репертуару клубу «Бойові подруги», активну участь у якому ветерани брали понад чверть століття. З концертами, у форменому одязі з нагородами вони виступали в організаціях, на виробництві, у навчальних закладах Білгород-Дністровського та сусідніх районів Одещини. І в ці дні голоси ветеранів, попри їхній солідний вік, звучать ствердно, на повну силу. Гості, діти й онуки слухали спогади Надії Григорівни, дивувалися її енергії, раділи життєстійкості. І вкотре дізнавалися щось нове з її дивної історії.

З початком воєнних дій Надя Ткаченко разом із мамою та сестрою була евакуйована з Одеської області до Казані. Там позмінно працювала на авіаційному заводі. Разом з іншими дівчатами та жінками набивала порох у снаряди. Від утоми під час короткої перерви на обід валилися на мішки з порохом і знесилені міцно засинали. Дійти до місця нічлігу після зміни часто також не вистачало сил.

У липні 1943-го Надю Ткаченко по мобілізації призвали на військову службу до Червоної Армії. Тоді в Казані була сформована 10-та окрема бригада ППО, у неї ввійшов і 1872-й зенітно-артилерійський полк, у якому дівчина-боєць дослужила до переможного 9 травня 1945 року. Невдовзі укомплектований полк одержав поповнення. Солдатами стали 750 чоловіків і 789 дівчат. У квітні сорок четвертого полк передислокували до українського міста Коростень. Молодим червоноармійцям-зенітникам, яким виповнилося лише по 17-19 років, довелося захищати небо над містом, де були стратегічний залізничний вузол і міст через річку Уж. Надя служила дальномірницею на зенітній батареї. На пожовклій фронтовій фотографії збережено пам’ять про солдатів. За спинами бійців – націлені в небо стволи зеніток. Обличчя людей ледве впізнавані. Багато хто з них залишився лежати в коростеньській землі, похований у братській могилі в центрі міста.

– Ось мої фронтові товариші, – говорить, розглядаючи військові знімки, Надія Григорівна. – Скільки випробувань довелося пережити! Пам’ять про них не зникає… Вдень над нами літали літаки-розвідники. Уночі починалися масовані нальоти бомбардувальників. Виття їхніх моторів був застрашливе. Через короткі інтервали літаки заходили групами по три-п’ять штук. Від загороджувального вогню стволи зеніток розжарювалися до почервоніння. Здавалося, що в нічній темряві вони горять, як вогненні свічки.

Під час однієї з потужних ворожих атак, у ніч на 29 травня сорок четвертого року, Надю Ткаченко поранило. Осколок засів глибоко в шиї праворуч, за сантиметр від сонної артерії. Зі світанком її відправили до госпіталя. Шия й обличчя дуже розпухли, голос пропав. У польовому госпіталі не виявилося рентгенапарата, оперувати на місці поранену відмовлялися. Тому Надю разом з іншими тяжкопораненими вирішили відправити на велику землю. А вона не менше власної смерті боялася, що відстане від своєї військової частини! Адже добре пам’ятала наказ командира та фронтових подружок повертатися до них, назад. Тому ховалася за товстим деревом до самого від’їзду санітарної машини. І тоді фронтовий хірург Клавдія Іванівна Легкодімова від безвиході зважилася на операцію. Осколок витягали під місцевою анестезією. Слава богу, все обійшлося благополучно. За участь у тому фатальному бою молодшого сержанта Надію Ткаченко нагородили медаллю «За відвагу». А доля залишила їй у нагороду чудесний співочий голос, який сімдесят років після поранення лунав, як срібний дзвіночок. 

Закінчення війни Надія зустріла в місті Демблін, у Польщі. Дов­гоочікувана, радісна новина паморочила голову. У день 9 травня над Віслою розквітла дика груша, починав розкриватися бузок. Усі дівчата-однополчанки наламали букети й рушили до польського фотографа, щоб закарбувати пам’ять про цей щасливий день. Починалося мирне життя...

На війні було дуже страшно! Тому такими дорогими стали нові мирні дні. На початку сорок дев’ятого вийшла в Одесі заміж за фронтовика Олексія, інваліда першої групи Великої Вітчизняної війни. Він, військовий розвідник, похований у 1984-му з осколками, що залишилися в тілі.

Сьогодні багато хто запитує у Надії Григорівни: в чому секрет її бадьорості та невичерпного оптимізму?

– Любіть і цінуйте життя! – відповідає вона. – Закоханість у життя – це особлива філософія, вона допомагає долати будь-які труднощі, хвороби, поганий настрій. Не сидіть на місці, рухайтеся, спілкуйтеся з хорошими людьми, не ворогуйте. Робіть самі своє життя цікавим!

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті