Будинок на тихій ренійській вуличці. У дворі гордо майорить Державний прапор України. У вазонах сміються фіалки. Назустріч біжать Моцарт і Бетховен. Привітно махаючи хвостами, пси пильно зазирають в очі: чому ви тут, що сталося?
З депутатом Одеської облради О.В. Сошенком ми приїхали до притулку для дітей, що опинилися у кризовій ситуації. Ця установа утримується за рахунок шведської благодійної організації «Нова надія», яку в Рені представляє пані Агнета Бергстрем. Вона живе та працює в містечку на Дунаї вже сім років.
Поки мама у в’язниці
Максимкові було два роки, коли його матір засудили до ув’язнення. Родичів, що побажали б узяти на себе турботи з догляду за дитиною, не знайшлося. А оскільки материнських прав родительку, хоч і злочинницю, ніхто не позбавляв, виникли проблеми з призначенням хлопчика до інтернату. Що діяти?
У таких безвихідних ситуаціях Іван Олексійович Стадников, заступник голови Ренійської райдержадміністрації з гуманітарних питань, телефонує до Агнети Бергстрем.
…Максимко прожив у «шведському домі» три роки, поки його мати не вийшла на волю.
Банани та яблука для колишніх мауглі
Тут, у «шведському домі», де можуть розміститися до 17 дітей, створено європейські умови: чудово обладнана кухня, де працює кухар, санвузли, опалення, кондиціонери, обгороджені дворик із гойдалкою та тінистою альтанкою. У кожної дитини не тільки своє ліжечко, але й робочий стіл із комп’ютером, шафка для одягу. Тут величезна кількість літератури, відеотека, розвиваючі ігри. У їдальні у вазах завжди лежать яблука та банани: хочеш – бери. По-домашньому можна відкрити холодильник і дістати звідти сік.
Про розпорядок дня нам розповіли маленькі господарі притулку:
– Рано-вранці приходить нянька: тітка Надя нас будить, годує сніданком і відправляє до школи, – розповідає Ніколета. – Кожен у портфель бере фрукти. Найменших на машині дядько Владик відвозить до дитячого садка.
– Згодом приходить тітка Ліда, наша куховарка, – веде далі Ваня. – Вона готує смачний обід, полуденок і вечерю. Потім ми робимо уроки, нам допомагає Валентина Олексіївна. У нас навіть є репетитор з англійської мови!
На сьогодні у притулку живуть одинадцять дітей, більшість із яких – школярі. Хтось затримується тут недовго, поки, наприклад, оформляється статус сироти – з подальшим влаштуванням дитини до інтернату або прийомної родини, хтось у «шведському домі» живе роками.
– Деякі діти, які до нас надходять, тут уперше в житті куштують морозиво, – очі Агнети наповнюються слізьми. – І вже тим більше не знають, що таке йогурт, сирок, апельсин. Одного разу надійшла дитина, яка у свої три роки не могла тримати ложку – їла руками й зовсім не вміла говорити.
Звичайно життя в «Новій надії» починається з того, що ми вчимо дитину користуватися унітазом і туалетним папером. Досі одна з дівчаток панічно боїться приймати ванну – ніколи в житті її не мили в такому морі води.
До цього міста не ходять поїзди
А що ж змусило громадянку багатої країни продати у Швеції свій будинок, приїхати до Рені й купити тут житло, опікуватися українськими дітьми, що втрапили в біду? Що сталося в житті самої шведки, якщо вона полишила родину – своїх літніх батьків, єдиного, нехай уже й дорослого, сина?
– Мені було 47 років, коли я довідалася, що мій тато – насправді вітчим, – ділиться Агнета. – Для мене це був стрес, із якого я виходила дуже довго: отже, рідний батько зрадив мене зовсім маленькою дівчинкою. За якийсь час я стала замислюватися про дітей, яких зрадили батьки. Я почала працювати в благодійній організації, збирала гуманітарну допомогу й особисто возила її зі Швеції до Росії. Якось на зустрічі в українському посольстві у Стокгольмі я познайомилася з літньою парою, яка багато років подавала допомогу родинам у далекому містечку Рені на Дунаї. Вони сказали, що сили вже вичерпані й попросили мене продовжити їхню роботу: «Повір, це забутий куток, ти там потрібна». Я відповіла: обманювати й обнадіювати не буду – я мушу спочатку побачити це місто. Так я вперше приїхала до Рені. І знаєте, я відразу відчула, що це моє місце на землі! Але до такого випробування я була не готова: у Росії я побачила багато горя, але тут... Навколо – сірість, бідність, до цього міста навіть поїзди не ходять.
Пані Бергстрем виїхала до Швеції, продала свій особняк і… повернулася в Україну, до Рені. Вона знайшла тут будинок на околиці, господаркою якого незабаром і стала.
Я б сама випила склянку горілки…
Ми розмовляємо з громадянкою Швеції в затишній їдальні за чашкою чаю, вона ділиться наболілим:
– Коли у жінки четверо дітей, а з продуктів є тільки маленький качан капусти, яким треба нагодувати всіх... – у Агнети на очі знову навертаються сльози. – Якби я опинилася на місці цієї жінки, я б була в паніці! І якби в такій ситуації мені хтось запропонував склянку горілки, я б теж випила її! Я гадаю, в Україні такий поширений алкоголізм, бо люди не хочуть бачити того, даруйте, лайна, в якому минає їхнє життя. У нас якийсь час жили два хлопчики, на очах у яких батько вбив лопатою маму… Мене часто запитують: а чи можна залікувати дітям такі рани? Можна, тільки для цього треба багато часу та любові. Я пишаюся своєю країною за те, що її громадяни завжди готові подати благодійну допомогу. «Шведському дому» в Рені перераховують кошти кілька церков, бізнесмени, але основні наші спонсори – підприємства туристичної індустрії: кожен працівник щомісяця жертвує зі своєї зарплати 30 крон (близько 60 грн).
Не таємниця: деякі ренійці вважають, що у пані Бергстрем гроші течуть рікою. Деякі посадовці намагаються зі шведської благодійної організації витягти блага й для себе – то транспорт просять, то бензин. Пані Бергстрем намагається всі питання вирішувати через заступника голови райдержадміністрації Івана Стадникова. Каже, це єдиний чиновник, який жодного разу не звернувся до неї з корисливим питанням.
На жаль, у шведської благодійної організації в Рені великі перспективи. З 2006 року в Україні було ухвалено законодавство, спрямоване на підвищення народжуваності. У благополучних родинах вона від цього істотно не зросла, а от багато які асоціальні «осередки суспільства» почали народжувати дітей, щоб одержувати допомоги. На ці гроші й живуть. Поки що живуть.
…Будинок на тихій ренійській вуличці. У дворі гордо майорить Державний прапор України. До хвіртки нас проводжає велика щаслива родина та загальні улюбленці Моцарт і Бетховен. Здається, вони не вміють гавкати, а тільки пильно зазирають в очі – що у тебе на душі? Знову кішки шкребуть?..
